Читати книгу - "Париж двадцятого століття"

— Так. Слухай.

І Кенсоннас, відтворюючи мелодії, під якими радо підписалися би Вебер із Бетховеном, здійнявся до вершин свого виконання.

— Мій батько! — повторював Мішель.

— Так! — одказав музикант, із люттю опускаючи кришку піаніно. — Після нього — порожнеча! Хто б зараз його зрозумів? Досить, друзі, досить на сьогодні подорожей у минуле! Подумаймо про сьогодення, і хай панує індустріалізм!

Із такими словами він натиснув на інструменті якусь кнопку; клавіші зникли, й замість них з’явилася уже застелена постіль разом із забезпеченою усім необхідним обладнанням убиральнею.

— От винахід, достойний нашої доби, — мовив він. — Піаніно-ліжко-комод-туалет!

— І нічний столик, — додав Жак.

— Саме так, друже. Повний набір!

Розділ IX

Візит до дядька Гюгнена

З того пам’ятного вечора молоді люди тісно заприятелювали; вони створили свій власний маленький світ у величезній столиці Франції.

Мішель проводив увесь час за Великою Книгою. Здавалося, він повністю змирився зі своєю долею, проте для повного щастя йому бракувало одного: побачити дядька Гюгнена; з ним він мав би справжню родину: Гюгнен — за батька, двоє друзів — за старших братів. Проте він часто надсилав старому листи, і той охоче відповідав.

Так сплинули чотири місяці; у банківському домі Мітелем були задоволені; двоюрідний брат уже не зневажав юнака так сильно; Кенсоннас його вихваляв. Вочевидь, хлопець знайшов свій шлях у житті: він народився диктувальником.

Закінчилась зима: з нею доволі успішно боролися калорифери й газові каміни.

Настала весна. Мітелеві дозволили один вихідний день, неділю; він вирішив присвятити її дядькові Гюгнену.

О восьмій ранку він із радістю в серці вийшов з будівлі банківського дому, безмежно щасливий від того, що має можливість трохи подихати киснем десь подалі від ділового центру. Погода стояла пречудова. З’являлися перші весняні квіти, продавчині сперечалися про те, у кого кращий букет; Мішель відчував себе живим.

Дядько мешкав далеченько; він змушений був знайти дешевше житло.

Юний Дюфренуа попрямував до станції метро Мадлен, купив квиток, дістався другого поверху вагона; пролунав сигнал відправлення; потяг піднявся бульваром Мальзерб, залишаючи праворуч масивну споруду церкви Святого Августина, а з лівого боку — парк Монсо, що його по всьому периметру оточували чудові будівлі, перетнув першу, а трохи згодом і другу лінію залізничної колії; нарешті зупинився на станції Порт Аньєр, недалеко від старовинних укріплень.

Перша частина подорожі була завершена: Мішель жваво стрибнув на землю, далі покрокував вулицею Аньєр[40] до вулиці Повстання, звернув праворуч, пройшов під мостом залізниці, що вела до Версаля, й опинився нарешті на розі вулиці Кайу[41].

Перед ним стояв скромний на вигляд будинок, високий і, здавалося, густозаселений; Мішель звернувся до консьєржа, аби дізнатись, де можна знайти пана Гюгнена.

— Восьмий поверх, двері праворуч, — відказала ця високопосадова особа; адже консьєржів призначав на посаду лише уряд, і вони були кимось на кшталт чиновників.

Юнак подякував, зайшов у підйомник і вже за мить опинився на сходовому майданчику восьмого поверху.

Він подзвонив. Пан Гюгнен сам відчинив хлопцеві двері.

— Дядечку! — вигукнув Мішель.

— Дитя моє! — зрадів старий, широко розводячи руки для обіймів. — Нарешті ти прийшов!

— Так, дядьку! І мій перший вільний день — для вас!

— Дякую, мій любий синку, — відказав пан Гюгнен, запрошуючи племінника увійти. — Який я радий тебе бачити! Сідай, сідай, і скинь ти вже цього капелюха! Влаштовуйся зручніше, почувайся як вдома! Ти ж залишишся, правда?

— Я приїхав на цілий день, дядечку, якщо це, звісно, не завдасть вам клопоту.

— Та що ти таке кажеш! Мені? Завдасть клопоту? Дитя моє, увесь цей час я чекав на тебе!

— Ви на мене чекали! Однак у мене не було навіть часу вас попередити! Я приїхав би раніше, ніж ви отримали б мого листа!

— Я чекав кожної неділі, Мішелю, і твоя порція сніданку завжди стояла тут, на столі, як і тепер.

— То як же так?

— Я не сумнівався в тому, що рано чи пізно ти завітаєш до свого дядька. Щоправда, як бачиш, це сталося пізно.

— Я не мав часу! — поквапився запевнити дядька Мішель.

— Мій любий синку, я це чудово знаю, тому не ображаюся на тебе, в жодному разі!

— Який же ви тут, певно, щасливий! — сказав Мішель, із заздрістю кидаючи погляд на дядькову кімнату.

— Ти маєш на увазі моїх давніх друзів, мої книжки! — усміхнувся дядько Гюгнен, — це чудово, так, це чудово! Але почнемо зі сніданку; ми побалакаєм про це пізніше, тим паче, я обіцяв тобі, що не буду вести з тобою розмов про літературу.

— Але дядечку! — благальним тоном промовив Мішель.

— Та добре вже, не про це зараз мова! Краще скажи мені, чим ти займаєшся, як у тебе справи на роботі? Може, твої погляди?..

— Вони не змінилися, дядьку.

— Чорт забирай! Тоді до столу, синку! Але, здається, ти не обійняв мене, Мішелю!

— Обіймав, дядечку, вже обіймав!

— Тоді давай іще раз, племінничку! Зайві обійми мені аж ніяк не зашкодять: я ще не снідав; це навіть викличе апетит!

Мішель радо обійняв дядька, і тоді вже вони обидва сіли до столу.

Проте юнак ніяк не міг втриматися від того, щоб постійно оглядати все навкруги: у дядьковій квартирі багато що викликало зацікавлення у його поетичній душі.

Невеличка вітальня, що разом із спальнею й складала всю Гюгненову квартиру, була просто завалена книжками; стіни ледь проглядали за полицями; старенькі палітурки тішили око своїм дещо брунатним від часу кольором. Книжки, що були щільно притиснуті одна до одної, вдиралися й до сусідньої кімнати, проковзуючи під дверима й крізь напіввідчинені внутрішні вікна; їх можна було побачити всюди: на меблях, коминкові, а шафи ледь не тріщали від їхньої кількості; ці безцінні томи зовсім не були схожими на книжки багатіїв, що вони їх акуратно складають в безкінечно розкішних та настільки ж непотрібних нікому бібліотеках; видно було, що ці книжки — у себе вдома, на своєму місці, що вони хазяйнують тут, та, незважаючи на те, що місця замало й доводиться потіснитися, почуваються вони чудово; притому — жодної порошинки, жодного загнутого кутика на сторінках, жодної плямки на обкладинках; було очевидно, що дбайлива рука щоранку приводила їх до ладу.

Із меблів у квартирі