Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Враховуючи те, де ми вперше зустрілися і те, що ти сидиш у машині, маю сміливість припустити, що все ж ти працюєш охоронцем не в мережі супермаркетів».
«Все ж ти не дарма займаєшся журналістикою. Логіку й аналітичні здібності в тебе не відняти. У моїй роботі немає нічого вкрай цікавого. Бабці ніякі не телефонують, будинки ми не зносимо. Дивимося за людьми, їх супроводжуємо й дуже рідко щось насправді розв’язуємо».
«То що, усі серіали про мафіозі, бізнесменів і шалені пригоди охоронців — то є фейком?»
«То є надбанням не кращого минулого, можливо, та хворої фантазії режисерів. У мене вкрай нудна робота. Я в якийсь момент зрозумів, що деградую».
«І все одно залишився на цій роботі?»
«Угу, тільки завантажив на телефон судоку, пазли та якусь вікторину».
«Оригінально, нема чого сказати».
З Давидом вони прощаються вже ледь не о півночі. Чоловік пише наостанок, що в середу він ще з нею зв’яжеться. Усе ж зустріч вони не узгодили. Соломії залишається тільки сподіватися, що завтрашня вечеря в ресторані з Макаром не поставить крапку на її спілкуванні з Давидом. Чоловік цікавий.
Взагалі Соломія забиває на недороблену частину справ і лягає. У голові прокручує те, що в неї вкрай давно не було стосунків. Насправді — робота забирала так багато часу, а до неї ще приєднувалися бажання створювати свій бренд, колосальна праця над собою. У Соломії банально не вистачало часу знайти собі постійного чоловіка.
А це ще і треба з ним розмовляти, приділяти йому увагу, будувати комунікацію, ходити на побачення. У неї рибки померли, а від кактуса залишився один засохлий недогризок. Та і взагалі — і рослина, і рибки не входили у її плани. Їх фактично скинув на неї Ярик, коли стала підростати вдома дитина. Знайшов, кому, чи не так? Хочеш чогось позбутися? Віддай просто Соломії. Вона своєю забудькуватістю та постійними роз’їздами обов’язково щось угробить.
Зараз у Солі з’явилась можливість поспілкуватися із чоловіками. Саме як із протилежною статтю, хоча і все це не далеко йде від рамок її роботи. Ось! Це те, про що твердить бабуся! Соломія поза журналістикою навіть не може спілкуватися з людьми. Чи це не ознака, що їй пора приділяти більше часу собі?
Взагалі вона за здоровий фемінізм. І не вважає наявність чоловіка обов’язковим критерієм успішності. Є — гарно, нема — ще краще. Одній жити якось простіше. Для звітування в неї є бабуся, для реалізації інстинкту піклування — діти, до яких вона їздить раз на місяць у притулок. Життя чарівне й без того.
А тут одразу два чоловіки. Обидва зацікавлені в ній. І фактично стосунки з обома приречені на фіаско. На брехні не побудуєш жодних взаємин. І чим пізніше ця неправда спливе, тим гірше буде. Соля зітхає. Усе ж не дарма, можливо, її батьки хвилюються — нормальні стосунки в неї не передбачені в найближчі роки.
Та і взагалі, вона збирається через рік чи другий підкорювати столицю. Не все ж сидіти у їхньому містечку, і не все ж розв’язувати проблеми бабусь у чергах поліклініки. Хоча, можливо, столичні бабусі й нічим не відрізняються від цих, місцевих. Але який нормальний чоловік, який уже набув тут усього — а навіщо їй той, що не набув? — погодиться переїжджати в інше місто за сотні кілометрів? Правильно, тільки такий само дурний, як і сама Драгун. Поки такого Соля не знайшла. То й сиділа непритикою собі, на жаль своєї родини.
Їй взагалі залишилось потерпіти це зовсім трошки. Скоро Рись виросте в очах родичів до людини, якій теж уже час налагоджувати своє особисте життя. Тож Соломія очікує на момент, коли вона урочисто передасть сестрі прапор першості в цій безглуздій сімейній традиції — вислуховувати думки тих, кого не питали.
Родина в них гарна. І Соля всіх любить щиро. Але любити їх простіше на відстані.
***
Соломія на роботі приміряє на собі роль видресованого собаки, який служить у загонах спецпризначення. Вона рискає. Їй необхідно знайти все у відкритих джерелах, що може наштовхнути на слід махінацій. Винюхує, риється. Знаходить мало. Робить запити від імені редакції. Просить Микиту зателефонувати в пресслужбу партнерів компанії Гмирі, які теж підписували договір. Там їм, що досить очікувано, ввічливо відмовляють.
— Дякую, риємо далі, — Соля за звичкою морщить носа й усміхається вимучено Микиті. Той так само засмучений. Звісно, вони й не сподівались, що який-небудь піарник одразу ж на мисочці підсуне їм весь компромат на своїх роботодавців. Але ж краще якась заготовлена відповідь, а не ось таке делікатне «йдіть до сраки».
— А ти точно знаєш, де треба шукати?
Микита у їхньому колективі з’явився нещодавно — прийшов на практику. І Соломія взяла нібито над ним шефство. Доповідала, направляла, підказувала. Тож зараз користувалась його допомогою без зазирання совісті.
— Шукати треба на особистих рахунках власника і всього керівництва компанії. Гроші, як і енергія, нікуди не діваються. Вони десь мають осісти.
— Але доступ до них нам не дадуть?
— Ти диви — хапаєш на льоту, — іронізує дівчина. — Тому ми з тобою вже биту годину страждаємо нісенітницею. Потрібно отримати документи із бухгалтерії. В ідеалі — знайти людину всередині компанії. Ще й людину, яка наважиться здати цю зграю. Адже напевно в них у трудовому договорі є щось про нерозголошення.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свої, Анна Чмутова », після закриття браузера.