Читати книгу - "Посол мертвих"

Ада розуміла: Львові бракує хоробрості дозволити синам любити його навіть тоді, коли він нічого не досяг. Водночас вона бачила, наскільки її чоловік перебуває в полоні обставин, як він не може не думати, що в цьому суспільстві всіх постійно між собою порівнюють і його невисокий статус — очевидний.

Але ніхто навіть не підозрював, що Львів страх перед невдачами окошиться на його синах свідомим заграванням саме з тим, від чого він намагався втекти.

Їхня кухня здавалася не більшою за комірчину, проте в ній стояли не лише холодильник, який гудів, ніби літак із пропелером, подвійна раковина та плитка «Sears», а й велика клишонога ванна, на яку Лев поклав зверху фанерку. Застелена червоно-білою цератою, вона правила Крукам за стіл. У кухні була ідеальна чистота: підлогу, раковину, стіни неначе щойно відмили до блиску, а вікно, якби не тріщина, здавалося би зробленим із пресованого повітря.

Ада завжди починала готуватися до обіду відразу після сніданку, наче боячись, що якщо вийде з кухні хоч на хвилину, то їжа кудись утече. Того ранку вона стояла біля раковини й різала цибулю, вкидаючи її у борщ, який кипів на бездоганно чистій плиті. На її вилицюватому обличчі тонкою сіткою проступав піт. В одній руці вона тримала ложку, в другій — мочалку.

Лев вирішив не йти на роботу. Він зателефонував до головного офісу за кілька хвилин до того і сказав, що хворий. День загрозливо навис над нею. Адріана терпіти не могла, коли він отак залишався вдома.

Здавалося, він занурився у свою газету, проте гортав її надто швидко. Потирав шию, на якій сиділа його провина, а транспорт за вікном несхвально гудів, дорікаючи йому за знехтувану відповідальність, і напруження в кімнаті так посилилося, що Ада, яка зазвичай вправно поводилася з ножем, раз-другий порізалась. Обидва рази стримала зойк. Хлопці пішли до школи кілька хвилин тому.

— Ти втратиш роботу, — нарешті промовила вона й одразу пожалкувала про це.

Цього вистачило.

— Що? — закричав Лев, моментально завівшись.

Він жбурнув газету вбік і важко пішов до плити.

— Що ти сказала?!

Його шкіра стала така сама червона, як її замащені буряком руки. Вона відчувала його кавовий віддих на шиї.

— Треба було тебе з хати вигнати! Я працюю. Шість днів на тиждень. Чоловікові потрібен відпочинок.

Вона ціла стиснулася, зібралася.

— Ти вдаєш, ніби маєш що робити. Скільки ти за день робиш — я би за годину переробив! — гарикнув він.

Урешті, відмовившись мовчати, вона розвернулася з ножем у руці й завдала удару у відповідь:

— Ти скиглій! Поглянь на Ігоря чи на Едуарда. Вони ховаються від роботи? Вони роблять те, що треба! — просичала вона.

Цього Лев не витримав і вдруге за той ранок підняв на неї руку.

Уночі, коли діти лягали спати, все було інакше.

У спальні панувала атмосфера храму, святого місця. Ада як могла прикрасила кімнату вишиваними фіранками, застелила комод вигадливо плетеною серветкою, що її купила в пані Думки на церковному базарі. На подвійному ліжку вистачало місця саме для двох — і, пересварившись, вони затишно вмощувалися поруч, наче протягом дня обмінювалися самими лише поцілунками.

Невдовзі Львова рука намацала її грудь — і жінка, зітхнувши, здалася.

Наприкінці ночі вона цілувала його і розповідала, як його кохає. Під час війни захищав її саме Лев. Саме Лев зробив те, що потрібно, щоби вони дісталися до Америки. Саме Лев знайшов цю квартиру, де в них нарешті з’явилася власна спальня — як колись була в неї у батьковому домі. Лев дав їй стабільність у світі, якому вона була більш байдужа, ніж погода.

Жалюзі від вітру постукували по підвіконню.

Кілька років Алекс приносив їй велику втіху. Він був мамин улюбленець, і його хвороба тільки загострила її розуміння сенсу життя. Вона безперестанку ніжно дивилася на синочка, обсипаючи його легкими поцілунками, схожими на дотики язика маленького мисливського собачки.

Син натомість був зачарований покійниками з Адріаниного роду. У дитинстві Алекс бачив їх так само виразно, як вона, — це її дуже дивувало, бо своїх дядьків і тіток він ніколи в житті не зустрічав. Міг бачити їх лише на фотографіях у дешевих рамках, які вкривали всі площини навколо, крім того місця, де стояла попільничка. Проте щойно, приміром, з’являлася Ніна, Алекс плескав у долоні, усміхався й показував на неї. Аді зігрівало серце таке підтвердження власних видінь. Смерть пов’язала їх зі самого початку. Завдяки його цікавості до її привидів ті й далі були живими для неї.

Підростаючи, він поступово втратив ці здатності, хоч Ада й надалі переконувала своїх синів: «Ось поглянь, це твоя тітонька». Або: «Чуєш, вітер промовляє ім’я твого брата?» Наполовину то була свідома поезія: Ада намагалася приручити химерний світ, який вибухав навколо неї. У містах дерева гинули, і вона боялася, що колись замість неба буде пластиковий купол. Але хай би що вона робила, однаково почувала, що сини стають їй чужими, що в її дім втручаються сили майже такі самі руйнівні, як і ті, з якими вона стиналася під час війни. Хоча вона й помічала існування такої дивовижної речі, як телебачення, та кілька років відмовлялася придбати додому телевізор. Попри протести синів, вона не змінювала свого рішення. Померлих було стільки, що вистачило б для компанії Алексові та Полу на ціле життя. Нестримні духи тіток і дядьків пурхали навколо них подібно до метеликів, навіть дерева та квіти гордо величалися як їхнє втілення, радо поєднуючи рослинне з людським. Телебачення відволікало б дітей, не давало б їм налаштуватися на частоту минулого — а ким будуть вони без цієї тяглості? Слабкими тінями скороминущих жадань і примх.

Коли померлі поступово зникали з ока, їхнє місце заповнювали події в Америці. А як же інакше? Хто міг б цього уникнути? Убивство Кеннеді — на думку Льва, від рук бандитів; марші за громадянські права, всі ці змарновані життя, війна у В’єтнамі, запуск ракет у космос — здавалось, усе важливе у світі відбувалось або в Америці, або через неї. Якщо воно не відбувалося тут — то все одно що не відбувалось узагалі.

На жаль, Ада нагромадила двадцять років споминів з іншої країни, повної інших людей та будівель, і все те було таке саме справжнє, як і це, що оточувало її тепер, і пам’ять накладалася на обличчя, які вона зустрічала на вулиці, тож їй доводилося стримуватись, аби не помахати людині, котра раптом здалася знайомою: колишнім