Читати книгу - "Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік"

Чілден трохи заспокоївся. Мало хто інший зможе здогадатися. Можливо, ніхто. Таємниця надійно прихована.

Так усе й залишити?

Він задумався. Ні. Потрібно докопатися до суті. Перш за все, повернути свої гроші — отримати відшкодування від Рея Келвіна. І віддати на експертизу в університетську лабораторію усі інші артефакти. Але що як багато з них виявляться несправжніми?

Складна справа.

«Є лише один шлях»,— вирішив він. Чілден відчував пригнічення і навіть розпач. «Піти до Рея Келвіна. Відверто все йому розповісти. Нехай простежить, звідки прийшла ця зброя. Можливо, він також ні про що не здогадується. Можливо, знає. У будь-якому разі сказати йому: віднині жодних підробок, інакше я більше ніколи в нього нічого не купуватиму.

Нехай він бере на себе збитки,— вирішив Чілден.— Не я. Якщо він не погодиться, я піду до інших роздрібних торговців і розкажу їм. Знищу його репутацію. Чому я повинен іти на дно сам? Нехай із цим розбираються ті, хто має за це відповідати. Передам гарячу картоплину далі. Але потрібно все робити цілком таємно. У жодному разі не можна допустити розголошення».

5

Телефонний дзвінок від Рея Келвіна спантеличив Віндема-Метсона. Він ніяк не міг зрозуміти, про що тому йшлося. Частково через манеру Келвіна говорити швидко, а частково через пізню годину — Келвін зателефонував о пів на дванадцяту ночі, коли Віндем-Метсон розважав гостю у своїх апартаментах в готелі «Муромачі».

— Слухайте, друже мій,— сказав Келвін,— ми повертаємо усю останню партію, що надійшла від вас. Я би відіслав назад й отримане раніше, але ми вже все оплатили, окрім останньої партії. Тієї, за яку потрібно розрахуватися до вісімнадцятого травня.

Звичайно, Віндем-Метсон запитав чому.

— Бо це жалюгідні підробки.

— Але ж ви знали про це.— Віндем-Метсон був ошелешений.— Рею, ви ж завжди були в курсі ситуації.

Він роззирнувся довкола. Дівчина кудись вийшла. Мабуть, пудрила носик.

— Я знав, що це підробки,— сказав Келвін.— Я не про це. Я про їхню жалюгідну якість. Слухайте, мені все одно, чи зброя, яку ви нам надсилаєте, справді використовувалася під час Громадянської війни. Мені лише потрібно, щоб вона була пристойної якості. Кольт 44-го калібру, такий-то номер у вашому каталозі. Усе повинно відповідати стандартам. Знаєте, хто такий Роберт Чілден?

— Так.

Виплив якийсь туманний спогад, але зараз він не міг точно пригадати, про кого йдеться. Про якусь важливу персону.

— Він сьогодні був тут. У мене в офісі. Я телефоную не з дому, а з офісу. Ми тут досі з цим розбираємося. У всякому разі, він прийшов і вивалив на мене усе це. Був злий як чорт. Геть нетямився. Схоже, що до нього навідався чи прислав свою людину важливий клієнт, якийсь японський адмірал. Чілден говорив про двадцятитисячну угоду, але, мабуть, перебільшував. Хоч там як, трапилося от що — і я не маю підстав сумніватися у цій частині розповіді,— японець прийшов, хотів дещо придбати, глянув на один із тих кольтів 44-го калібру, які виготовляють ваші люди, з першого погляду розпізнав підробку, поклав гроші назад у кишеню і пішов. Що ви на це скажете?

Віндем-Метсон не знайшов, що відповісти. Але одразу прийшла думка: «Це Фрінк і Маккарті. Вони казали, що так цього не залишать, і ось тобі й маєш. Але...» Він не міг збагнути, що саме вони зробили, не міг зрозуміти, як це пов'язано з історією, яку йому розповів Келвін.

Його охопив якийсь забобонний страх. Ці двоє... Як їм вдалося відшукати кольт із партії, виготовленої ще у лютому? Він припускав, що вони можуть піти до поліції, газет або навіть до пінокського уряду в Сакраменто, і, звісно, про все це подбав. Жах якийсь. Він не знав, що сказати Келвіну. Щось мимрив — здається, нескінченно довго,— і врешті спромігся завершити розмову.

Повісивши слухавку, він з жахом усвідомив, що Рита вийшла зі спальні і чула все від початку до кінця. Вона роздратовано походжала туди-сюди у самій лише шовковій чорній нічній сорочці. Розпущене біляве волосся вільно спадало на плечі, де-не-де всіяні веснянками.

— Зверніться до поліції,— сказала вона.

«Дешевше було б запропонувати їм кілька тисяч,— подумав Віндем-Метсон.— Вони візьмуть гроші. Мабуть, лише це їм і потрібно. Дрібні людці такого типу зазвичай мислять дріб'язково. Для них це буде величезна сума. Вони вкладуть її у свій новий бізнес і за місяць прогорять, знову все втративши».

— Ні,— відповів він.

— Чому ні? Шантаж — це злочин.

Він не знав, як їй пояснити. Він звик платити людям. Це було необхідним видатком, як оплата комунальних послуг. Якщо йшлося про не надто велику суму... Але частково вона таки мала рацію. Він обдумував ситуацію.

«Я дам їм дві тисячі, але зв'яжуся також зі знайомим з адміністративного центру, з тим інспектором поліції. Нехай перевірять Фрінка та Маккарті, подивимось, що на них є. І тоді, якщо вони знову поткнуться, я знатиму, як дати собі з ними раду.

Наприклад, мені казали, що Фрінк — жид. Змінив ім'я і ніс. Мені досить лише сповістити місцевого німецького консула. Звичайна річ. Той подасть до японосів запит про екстрадицію. І цю сволоту задушать газом, щойно вивезуть за демаркаційну лінію. Здається, у Нью-Йорку є один табір. Із тих, що з печами».

— Мені дивно, що хтось може шантажувати людину, яка займає таке високе становище, як ви,— сказала дівчина.

Вона пильно дивилася на нього.

— Знаєш, що я тобі скажу? Увесь цей клятий «історичний» бізнес — нонсенс, а японці — недоумки. Я тобі доведу.

Підвівшись, він швидко приніс із кабінету дві запальнички і поклав їх на столик.

— Поглянь. З вигляду однакові, правда? Тепер слухай: одна з них — «історична».— Він вишкірився.— Візьми їх у руки. Роздивися. Одна коштує... десь сорок-п'ятдесят тисяч доларів на колекційному ринку.

Дівчина обережно взяла дві запальнички і почала роздивлятися.

— Ну як? Відчуваєш історичність? — дражнив її він.

— Що таке історичність?

— Це коли річ містить у собі історію. Слухай. Одна з цих запальничок лежала у кишені Франкліна Делано Рузвельта, коли його вбили. А інша ні. Одна з них до біса історична. Наскільки будь-яка річ взагалі може бути історичною. А інша — ні. Відчуваєш? — він злегка підштовхнув її ліктем.— Не відчуваєш. Ти не можеш сказати, яка з них яка. Жодної «містичної плазмоподібної присутності», жодної «аури» навколо.

— Bay! — зачаровано сказала дівчина.— Це правда? Він дійсно мав одну із цих запальничок при собі