Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

Уляна. Кому ж, як не тобi, мiй вороне чорнесенький! (Тихо.)Твоїй пицi вона i пристала.

Стецько. А ке сюди, я примiряю.

Уляна. Та нехай же увечерi, сама тобi почеплю (тихо), що i у дверi не потовпишся.

Стецько. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще зроду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що усi ж то, усi, куди оком закинеш, усi женються. Будеш же менi головоньку мити i голубити?

Уляна. Змию, змию (тихо), що тебе i чорт не пiзна. Цур вже йому! прожену його вiдсiля та й втечу додому. (Ему.)А приголублю ось так: ось ходи сюди. (Протягивает к нему руки, а он, разнежась и охорашиваясь, хочет подойти к ней.)

Олексий (с сердцем становится между ними). Здорова, Уляно! Нехай тобi Бог помага!

Уляна (обрадовавшись, бросается к нему). А, мiй Олексiєчку! Де ти узявся? Я тебе цiлий ранок бажала.

Олексий (сердито и отворачиваясь от нее). Дурний, що i прийшов, не чув би об своїм нещастi.

Уляна (испугавшись). Ох, менi лихо! А що там за нещастя?

Олексий. Тобi лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на свiтi! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе засватавшись!

Стецько (важно). Спасибi.

Олексий. Так оце увечерi до Уляни i за рушниками пришлеш?

Стецько. Пришлемо.

Олексий. Боже ж вам помагай! (Медленно идет.)

Стецько. Спасибi.

Олексий (все уходя, горестно). Прощай, Уляно!

Стецько. Iди здоров!

Уляна (в сторону). О батечки! що менi робити? Вiн нiчого не зна, та й сердиться i утiка, коли менi свiт не милий. Як би його зупинити? (Громко.)Олексiю!

Олексий (в сторону). Схаменулась! Нехай покортить! (Будто не слышит и все идет.)

Уляна. Олексiю-бо!

Олексий (останавливаясь). А чого там?

Уляна. Чого-бо ти сердишся?

Олексий (возвращаясь к ней). Чи се ж таки правда, що ти iдеш за його?

Уляна. Так що ж, що правда?

Олексий (поет).

Чи се ж тая криниченька, що голуб купався?

Чи се ж тая дiвчинонька, що я женихався?

Женихався, не смiявся, хотiв її взяти,

Уродила товариша, нечистая мати!

Чи ждав же я бiдиноньки такої на себе,

Щоб почути в дiвчиноньки, що не йде за мене,

Не за мене, за другого йде моя дiвчина!

Що робити? Тiльки iти свiт за очима!

Уляно, Уляно! як же менi не сердитись? Як менi стояти i слухати, що ти, забувши, як десять разiв божилася, ген там, на Холоднiй горi, у лiску, як з тобою за горiхами ходили, що нi за кого не пiдеш, опрiч мене, а тут при менi кажеш, щоб присилав за рушниками… Грiх тобi, Уляно! Занапастила ти мене! Я ж кажу: коли се правда, що ти iдеш за Стецька, що у посмiх на увесь город за навiженного, за дурня…

Стецько (зевавший по сторонам, наконец вслушался в последние слова). Брешеш, брешеш, брешеш! Оце вже, голубчику, брешеш! Тривай лишень: я ще не зовсiм дурний, а батько каже, коли ще й вiн не бреше, що в мене не усi дома. Та дарма: хоч би i дурний, так хiба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю.

Олексий. Так що ж у тiм, що оженишся, та як не вмiтимеш жiнку содержать? Треба її годувати. Ніякої худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмiєш ти що робити?

Стецько. Робити, пожалуй, вмiю, так талану щось нема. Раз батько таки протурив мене на тiк. Дарма, я i пiшов, узяв цiп i молотю з дядьком Панасом, а вiн ще, братику, лисiший, чим мiй батько. Я чи вдарив раз по сноповi, чи нi, а його як учищу замiсть снопа та по лисинi, а вiн як гепне об землю, так сторчака i дав! (Смеется.)А я собi: ких, ких, ких! кишки порвав регочачись. Годi пiсля того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та у дорогу ходити.

Олексий. Ходив же ти у дорогу?

Стецько. Ходив.

Олексий. А куди?

Стецько. З хурою, до моря.

Олексий. До якого мiсця?

Стецько. Аж до Основи.

Олексий (смеется). Крий Боже, як далеко! Аж двi верстви!

Уляна. О, щоб тебе, Стецю! i мене розсмiшив.

Олексий. За чим же ти ув Основу з хурою ходив? Чи не в бiр по шишки?

Стецько. По шишки! Тю-тю! ще й смiється. Кажуть тобi, пiшла хура до моря, за рибою. От i менi батько дав пару волiв: нехай, каже, хлоп’я привчається. От ми iдемо, iдемо, усе iдемо, усе iдемо… аж гульк! прийшли ув Основу. Там чорт надай дядькiв, Дикані, коли знаєш; та й закликали мене обiдати. От я й сiв та й обiдаю, усе обiдаю… та й забув про хуру, а вона, брат, як учистила, та аж до Пилипового села, а я усе обiдаю, усе обiдаю… та як пообiдав, та й потяг у солому, таки до дядькiв на тiк, та як дав хропака, так аж геть-геть до вечора. Ну, знаєш, батько побiг провiдати хури, та й нагнав, та й питається: а де Стецько? А Стецька катма! (Смеется.)Хропе, сердега, у соломi, мов пан на подушках. Аж гульк батько у солому, як потягне мене рубанцем! Аж я спросоння як злякаюсь, як побiжу та через городи! А батько як гукне: хлопцi, сюди! Тут, брат, неначе з псюрнi хорти до дертi, так хлопцi повибiгали, та мене ловити, та й пiймали, узяли менi руки скрутили, та зв’язали гарненько, та у город, та до волосного правленiя, та у колоду, а уранцi i у привод…

Олексий. Так тебе i у привод водили? Я сього i не чув.

Стецько. Водили, голубчику! Сказано, слухай батька, та не втiкай.

Олексий. Що ж тобi було у приводi?

Стецько. Потилицю виголили та й пустили. Не що!

Олексий. Через що тебе не прийняли у салдати?

Стецько. Та так, бiда сталася: не зумiв пальцiв перелiчити. (Перебирает пальцы.)Та й до бiса ж їх на руках. Станеш їх лiчити, та так один одного i попережа. Ось бач! (Перебирая пальцы, задумался.)На якого гаспида так багацько пальцiв? Еге? А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем та зложила собi дулю? Еге! Не можна-бо, хоч як, та не можна.

Одарка (из-за ворот кричит). Уляно, Уляно! А iди обiдати!

Уляна. Зараз, мамо, прийду.

Одарка.