Читати книгу - "Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль"

такий вражений, сер, марно це заперечувати. Обличчя не було чорним, сер, але й не було білим. Важко сказати, якого воно кольору. Може, такий відтінок вийде, якщо змішати глину з молоком. Тепер про його розміри: воно вдвічі більше за ваше, сер. Виглядало так: великі вирячені очі, що палають і ряд білих зубів, як у хижого звіра. Кажу вам, сер, я не міг навіть пальцем ворухнути, чи зітхнути, поки він не обернувся й не зник. Я вибіг із дому й оглянув чагарник, але там, слава богу, нікого не знайшов.

— Якби я не знав, що ви сумлінний працівник, Волтерзе, то після цього всього почав би дуже кепсько про вас думати. Якщо навіть це й був дідько власною персоною, констебль, котрий стоїть на посту, не може дякувати Богові за те, що не зміг його спіймати. Сподіваюся, що все це — не лише ваші галюцинації та розхитані нерви?

— Ну, це принаймні можна легко перевірити, — заявив Голмс, запалюючи свого кишенькового ліхтарика. — Отакої, — почав він свою доповідь, після того, як побіжно оглянув газон, — черевики, мушу вам сказати, п’ятдесятого розміру. Якщо конституція пропорційна, це, вочевидь, справжній велетень.

— І куди він подівся?

— Схоже, продерся крізь кущі та вийшов на дорогу.

— Що ж, — спохмурнів інспектор і задумався, — ким би він не був і чого б не хотів, у нас з вами є нагальніші справи. Зараз, містере Голмс, я, з вашого дозволу, покажу будинок.

У численних спальнях і вітальнях навіть при ретельному огляді нічого виявити не вдалося. Либонь, мешканці цього будинку привезли з собою дуже мало речей, а весь інтер’єр аж до найдрібніших речей належав фірмі, що була власником будинку. Виявили досить багато одягу з етикетками «Маркс і компанія, Верхній Голборн». Інспектор уже встиг сконтактуватися телеграфом із містером Марксом, але виявилося, що той нічого не знає про свого клієнта, крім того, що той справно за все платив. Серед особистої власності господаря було ще багато всіляких речей, у тому числі кілька люльок, книжки, дві з них іспанською, старовинний револьвер і гітара.

— Від усього цього мало користі, — зронив Бейнс, вештаючись кімнатами зі свічкою в руках. — А зараз, містере Голмс, прошу вас звернути вашу увагу на кухню.

Це було маленьке похмуре приміщення з високою стелею, розташоване в задній частині будинку. В одному кутку лежала солом’яна підстилка, що слугувала, вочевидь, кухареві ложем. Стіл був захаращений брудними тарілками та недоїдками — це були залишки вчорашньої вечері.

— Погляньте-но сюди, — звернув увагу Бейнс. — Що про це скажете?

Він підняв свічку й освітив дивний предмет, який стояв на одній із полиць кухонної шафи. Він був такий зморщений і висохлий, що важко було визначити, що це таке. Можна було сказати лише, що він чорний, тьмяний і дещо нагадує карликову людську постать. З першого погляду я вирішив, що це мумія негритянського немовляти. Потім мені здалося, що це якась скорчена стара мавпа. Зрештою, я так і не зрозумів, тварина це чи людина. Подвійний ланцюжок білих черепашок був пов’язаний навколо його пояса.

— Дуже цікаво. Справді, вкрай цікаво, — промовив Голмс, уважно розглядаючи цю зловісну реліквію. — Щось іще?

Бейнс мовчки підійшов до раковини та простягнув до неї руку зі свічкою. По ній були розкидані шматки розірваної на дрібні шматки великої білої птахи — ніжки, крила, нутрощі. Голмс вказав на увінчану гребінцем відірвану голову.

— Білий когут, — сказав він. — Дуже цікаво! Це справді незвичайна річ.

Але найзловісніший експонат містер Бейнс зберіг наостанок. Він витягнув з-під раковини цинкове відро, більш ніж наполовину наповнене кров’ю. Потім узяв зі столу дерев’яну тарілку, на якій лежали маленькі шматочки обвуглених кісток.

— Когось убили та спалили. Ми вигребли все це з каміна. Вранці тут був лікар. Каже, що це не людські останки.

Голмс усміхнувся й потер руки.

— Можу привітати вас, інспекторе: ви дуже скрупульозно та неупереджено поставилися до справи. Ваші здібності, даруйте на слові, перевищують наявні у вас зараз можливості.

У маленьких оченятах Бейнса відбилося задоволення.

— Маєте рацію, містере Голмс. Мимоволі загниваєш у цій провінції. Такі справи, як ця, дають людині шанс виділитися, і сподіваюся, що я не втрачу його. Що думаєте про ці кістки?

— Швидше за все належали ягняті або козеняті.

— А білий півень?

— Це щось дивне, містер Бейнс, дуже дивне, майже унікальне, як ви знаєте.

— Атож, сер, тут, либонь, жили дуже дивні люди, котрі займалися вкрай незвичними справами. Один із них мрець. Його власні слуги пішли за ним і вбили господаря? Якщо так, то ми їх спіймаємо — за кожним портом ведеться спостереження. Але я притримуюсь іншої думки. Авжеж, сер, моя точка зору зовсім інша.

— Отже, маєте теорію?

— Аякже, і я буду її розробляти самостійно. Це питання моєї професійної репутації. Ви вже заробили собі ім’я, а мені ще треба докласти для цього зусиль. Я повинен мати можливість сказати потім, що розплутав цю справу без вашої допомоги.

Голмс щиросердно засміявся.

— Гаразд, інспекторе, — відповів він. — Ідіть своїм шляхом, а я піду своїм. Мої дані завжди будуть у вашому розпорядженні, якщо виникне потреба. Здається, я бачив у цьому будинку все, що мав побачити, тому моє подальше перебування тут було б марною витратою часу. До побачення й бажаю успіхів.

За багатьма невловимими ознаками, які, мабуть, не помітив би ніхто, крім мене, я збагнув, що Голмс натрапив на слід. Хоча збоку він здавався таким самим байдужим, як завжди, у його блискучих очах читалося приховане нетерпіння, навіть неспокій. До того ж він був у дуже гарному гуморі, що зайвий раз підтверджувало: гра почалася. За своєю звичкою він нічого не казав, я ж, як завжди, нічого й не питав. Ця давно усталена традиція мене влаштовувала — я брав участь у ловах і надавав моєму колезі допомогу при полюванні на здобич, але намагався не переривати роботу його думки. Коли знадобиться, я все дізнаюся.

Тому я чекав, але намарно, що мене розчаровувало все більше й більше. Минали дні, а мій товариш так і не просунувся у своєму розслідуванні. Одного ранку він виїхав до Лондона, і з його кинутого мимохідь натяку я дізнався, що він побував у Британському музеї. Крім цієї єдиної своєї поїздки, детектив здійснював лише довгі прогулянки, зазвичай на самоті, або спілкувався з численними сільськими пліткарями, із котрими познайомився.

— Упевнений, Ватсоне, тиждень, проведений за містом, буде для вас безцінним, — зауважив він. — Яке задоволення спостерігати, як вкривається зеленим листям огорожа, як з’являються пуп’янки на ліщині! Озброївшись лопатою, бляшаною скринькою й елементарним керівництвом з ботаніки, ви зможете з користю провести час.

Він і сам блукав околицями з цими предметами, але щовечора повертався з достатньо мізерним збором трав.

Якось під час наших мандрівок ми натрапили на інспектора Бейнса. Його тлусте червоне обличчя розпливлося в усмішці, а маленькі очі блиснули, коли він привітався з Голмсом. Про справу розмовляли мало, але й з тієї дещиці, що він сказав, ми зрозуміли, що