Читати книгу - "Скорочено Тигролови"

під сподом, вчепившись потворі в карк за шкіру... Все качалось клубком, галасувало на нім... Здається, і він галасував... Сніг набивався в очі і в рот... Це тривало десять секунд, але, здавалось,— це тривало вічність... Потім в раптовій тишині — злякане Наталчине обличчя і дихання над самим його лицем... Потім дружній регіт..."

Клубок розпався, і Григорія витягли з—під снігу. Обтрушувалися, відсапувалися, збирали шапки, рушниці, сміялися й наново переживали подію.

Для тигра зробили дерев'яну міцну клітку. Потім пішли шукати іншого звіра — забитого. І знайшли здоровенну самицю — чудовий екземпляр грізного старого уссурійського тигра, що лежала, задубівши на морозі.

Відпочивали до ранку, а потім вирушили до покинутого намету. На чотири пари зв'язаних лиж, налаштованих, як сани, поставили клітку з живим тигром. Мертвого ж тягли за собою самоходом.

В обідню пору добралися до намету. Але тут сталася дрібниця, яка переросла в катастрофу й поклала край усій мисливській епопеї.

У наметі хтось ночував, забрав соболя і спирт. Старий насупився: тільки нетутешні могли порушити тайговий закон і взяти чуже. Всі пішли на льод розглядати сліди — куди і коли рушили грабіжники. А Григорій знайшов на снігу біля намету недопалок дорогої сигарети "Золота марка". Його серце затіпалось. Такі цигарки завжди курила одна людина... Він мовчки, поки інші були на льоду, став на лижі і помчав навскіс через нетрі, зрізаючи величезну дугу, що її тут робила річка.

Гнав по прямій, як учора за тигром. Нарешті побачив кошівку (сани) і пішов назустріч, стискаючи гвинтівку.

Коні почули тигрячий дух (весь Григоріїв одяг ним просяк), мотнули вбік. Сани перекинулись і з них вивалилися двоє людей — в будьонівці і в єжовському кашкеті.

Григорій вп'явся в них очима. Серце закалатало безумно. Медвин! Той самий "таваріщ слєдоватєль".

"А Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів — стояв і тіпався..."

Григорій вголос промовив:

"— Так... Ну, все, таваріщ слєдоватєль! Все! — І важко задихав.— Кінчаю слідство...— І підніс голос, повільно, грізно: — Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал!" — Підкинув гвинтівку і вистрелив.

Другий кинувся тікати до лісу, потім обернувся і вистрілив із пістолета. Довелося Григорієві його застрелити. Потім він написав на снігу: "Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. Аза що — цей пес сам знає". Зробив це, щоб нікому не довелося відповідати за вчинене ним.

Куди ж тепер? Отак за одним разом відтяв і ворогів, і друзів, і спокій.

Повернувся йти — аж раптом... Наталка!

"— Що ти зробив?

Григорій сказав:

— Слухай, Наталко! Те, що я зробив,— те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив одного дракона... Ти цього не бачила. Розумієш? Не бачила! А вже як я буду далеко звідси — тоді про все розкажеш своїм".

Дівчина здивовано й розгублено прошепотіла:

"— Куди ж ти? ...Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрібне, тобі видніше. Але куди ти?

Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями. Григорієві аж горло стисло".

Дівчина благала залишитися, бо в них же цілком безпечно... Можна ж іще далі зайти в нетрі...

Хлопець узяв Наталку за руку і стис. Вона не віднімала своєї руки.

"— Дурна ти, дівчино. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами — шукатимуть... Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих—довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні... Потім мене знову впіймали і знову мучили такі, як він, — його поплічники... А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги... І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і нарід...

Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.

І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда,— стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.

І я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як казала твоя мати... Обійми її міцно за мене і поцілуй за мене... сестро".

Наталка припала до нього і вибухнула буйним плачем. І поцілувала, вклавши в цей поцілунок усю душу.

Потім віддала свій вінчестер, набої, сказала, як іти на Уссурі й на Маньчжурію, і пішла, за слізьми нічого не бачила.

Бідолашна, горда, дика, наївна і надзвичайна Наталка...

Розділ дванадцятий

Навзаводи зі щастям

Григорій знав, що найкраще перейти кордон десь у Біробіджані, де найбільші нетрі, найвужчий Амур.

Але йти було