Читати книгу - "Серця трьох"

Вона не відповідала і не намагалася вивільнити свою руку, хоча він так сильно стискав її, що обручка Генрі Моргана врізалася в палець, завдаючи гострого болю. Вона не слухала слів Тореса, заглибившись у свої думки. І перша її думка була про те, що зовсім не такими пишномовними тирадами сказав їй Генрі Морган про своє кохання і завоював її взаємність. І чому це іспанці завжди так пишномовно й багатослівно виражають свої почуття? Генрі поводився зовсім інакше. Він узагалі майже жодного слова не сказав їй – він діяв. Піддавшись її чарівності, й зачарувавши її, він без усякого попередження – так він був упевнений, що не здивує й не злякає кохану, – пригорнув її до себе й поцілував. Вона не злякалася і не була байдужою. Тільки після цього першого поцілунку, тримаючи її в обіймах, Генрі заговорив про своє кохання.

А придумали там, на іншому кінці тераси, її рідні та Френк Морган? Думки її бігли далі – вона була глуха до благань свого шанувальника. Френк! Ах!.. Вона навіть зітхнула: чому, незважаючи на любов до Генрі, цей чужий грінго так хвилює її серце? Невже вона така аморальна? Хто ж із них їй миліший? Цей? Чи той? Чи взагалі будь-який чоловік може її звабити? Ні! Ні! Вона не віроломна. І все ж?… Можливо, це тому, що Френк і Генрі так схожі один на одного, і її бідолашне нерозумне жіноче серце не може їх розрізнити? Колись їй здавалося, що вона готова піти за Генрі на край світу, ділити з ним радості й горе, а тепер вона гадає, що готова піти за Френком ще далі. Вона безумовно любить Генрі – серце каже їй це, але вона кохає і Френка, до того ж майже впевнена, що Френк кохає її: вона пам’ятає, як палко вони цілувалися там, у в’язниці. І хоча любила вона двох молодих людей по-різному, почуття це не укладалося в її свідомості, а часом навіть змушувало доходити ганебного висновку: вона – остання і єдина представниця жіночої лінії в родині Солано – аморальна жінка.

Обручка Генрі боляче врізалася в палець Леонсії, бо Торес у пориві пристрасті знову міцно стиснув їй руку, і це повернуло її у реалії, вона мимоволі почала прислухатися до його красномовності.

– Ви – колюча троянда мого серця, гостра шпора, що ранить груди, але це солодкі рани кохання. Я мріяв про вас… І про те, що зроблю заради вас. У мене було для вас особливе ім’я, завжди єдине: королева моїх мрій! І ви одружитеся зі мною, моя Леонсіє! Ми забудемо цього божевільного грінго, який уже майже помер. Я буду з вами ніжний і добрий. Я довічно кохатиму вас. І ніколи образ того, іншого, не постане поміж нас. Щодо мене, то я не дозволю собі згадувати про нього. Що ж до вас… я буду кохати вас так палко, що ви забудете цю людину і спогад про неї ніколи не краятиме ваше серце.

Леонсія мовчала, обмірковуючи, що робити. А це мовчання тільки розпалювало сподівання Тореса. Дівчина відчувала, що треба виграти час і не відповідати відразу. Якщо братися за порятунок Генрі… адже Торес пропонує їй свої послуги! Навіщо ж його відштовхувати, коли від нього, можливо, залежить життя людини.

– Кажіть-бо! Я згоряю від нетерпіння!.. – благав тремтливим голосом Торес.

– Не треба! Не треба! – м’яко сказала вона. – Ну як же я можу слухати про чиєсь кохання, коли той, кого я кохала, ще живий?

Кохала!.. Вона навіть здригнулася, вживши минулий час. Здригнувся й Торес – і надія розгорілася в ньому ще яскравішим полум’ям. Він уважав Леонсію вже майже своєю. Адже вона сказала: «кохала», отже, вона вже більше не кохає Генрі. Вона кохала його, але тепер це все в минулому. І звичайно, жінка з такою ніжною та чуйною душею, як вона, не може говорити з ним про кохання, доки той, інший, ще живий. Яка тонкість почуттів! Торес з гордістю подумав і про тонкість власних почуттів, і навіть привітав себе в душі з тим, що так правильно розгадав таємні помисли Леонсії. Тепер уже він подбає, вирішив Торес, аби цей юнак, що повинен умерти наступного ранку, не врятувався й не уникнув страти. Для нього було зрозуміло одне: чим швидше Генрі Морган помре, тим швидше він матиме Леонсію.

– Не будемо більше про це говорити… поки що, – сказав він із лицарською галантністю, не менш галантно потиснувши руку Леонсії. Він підвівся з коліна і пильно подивився на неї.

Вона відповіла йому вдячним потиском і, визволивши свою руку, теж підвелася.

– Ходімо до наших, – сказала вона. – Адже вони обмірковують план порятунку Генрі Моргана.

Коли вони вийшли на терасу, розмова враз урвалася, немов присутність Тореса викликала недовіру.

– Ну, надумали щось? – поцікавилася Леонсія.

Старий Енріко, незважаючи на свій вік, був такий стрункий і статний, як будь-котрий із його синів, тільки похитав головою.

– Я можу, якщо ви дозволите, запропонувати вам один план, – почав було Торес, але відразу замовк, побачивши застережливий погляд Алесандро.

На алеї, що вела до веранди, з’явилося двоє обшарпаних хлопчаків. На вигляд їм було не більше як десять років, але хитрі очі й такий самий вираз обличчя додавав їм віку. Одягнені вони були кумедно: один – у сорочку, а другий – у штани. Проте яка сорочка! І які штани! Були вони старі, парусинові й у свій час належали дорослій людині: хлопчисько ж натягнув їх на себе до підборіддя й обв’язав мотузкою навколо шиї, щоб вони не злетіли, а руки просмикнув у діри, що зяяли на місці бічних кишень. Унизу штани були обрізані ножем – за його зростом. На другому хлопчиськові була чоловіча сорочка, поділ якої волочився по землі.

– Геть! – гаркнув на них Александро.

Однак хлопчисько в штанях незворушно зняв камінь, що ніс на голові, й витяг з-під нього лист. Алесандро нахилився через балюстраду, узяв листа і, глянувши на адресу, передав Леонсії, а хлопчиськи взялися канючити гроші. Френк, дивлячись на це кумедне видовище, мимоволі розсміявся, кинув кілька срібних монеток, і сорочка зі штанами негайно подалися алеєю геть.

Лист був від Генрі. Леонсія швидко пробігла його очима. Він не скидався їй на прощальний, бо писала його людина, котра не збиралася вмирати, якщо, звичайно, не станеться чогось непередбаченого. Проте, оскільки така непередбаченість може трапитися, Генрі вважав своїм обов’язком попрощатися з Леонсією – він жартівливо просив її не забувати Френка, який