read-books.club » Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

196
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 16 17 18 ... 98
Перейти на сторінку:
го­во­рив: «Їжте, їжте, не сти­дай­те­ся! Я знаю, що ви дур­ний му­жик, що не ба­чив то­го, що я. Я був у Відні, в Італії, у Яс­сах».

Любив ду­же горівку, а що був хо­ро­ви­тий і не міг як слід їсти, вмо­вив у се­бе, що мо­же їсти лиш по горівці. Від ча­су до ча­су по­си­лав свою жінку за нею, а що й во­на не бу­ла то­му чу­дот­вор­но­му на­пит­кові про­тив­на, спов­ня­ла все ра­до йо­го ба­жан­ня в тім нап­рямі й хо­ди­ла ра­до, хоч і як да­ле­ко бу­ло від їхньої ха­ти до Гоп­пля­цу, до Менд­ля, і при­но­си­ла лікарст­ва.


Нині не­ма ча­су, він зав­дав їй пильну ро­бо­ту в го­роді, й то­му виб­рав­ся сам до Менд­ля. Крім то­го, мав пос­ту­пи­ти в якійсь справі до па­на й хотів де з ким по­ба­ла­ка­ти та розвіда­ти­ся, що чу­ти но­во­го в селі.


Розпізнав уже зда­ле­ку Івоніку з си­ном і привітав їх лиш йо­му влас­ти­вим спо­со­бом. Підняв, мов ди­кий, ру­ки вго­ру і кли­кав на ціле гор­ло:


- Гей, ге-ей! бо­же по­ма­гайї


Відтак сміявся.


Коли ста­нув уже близько них, підняв пра­ву ру­ку вго­ру, мов про­рок, опус­тив її до­волі не­лагідне, як груд­ку, хлоп­цеві на го­ло­ву й про­мо­вив:


-Ти во­як. Я чув уже про те.- Відтак до­дав:- Гей, що то бу­де за ревіння во­се­ни, що за зой­ки!


І розсміявся на­но­во, причім йо­го доб­ро­душ­не й нез­ви­чай­но ху­де ли­це ста­ва­ло сим­па­тич­не та при­тя­га­юче.


- Воно не мо­же бу­ти інак­ше, то­му му­си­мо все зно­си­ти, як бог дасть! - відповів Івоніка по­бож­но,- Але постійте й роз­повіджте, що но­во­го. Як там із ва­ши­ми бджо­ла­ми?


- З моїми бджо­ла­ми? А, доб­ре! Я за них под­бав так, що їм ліпше йде, як мені. Ко­би мені так со­лод­ко, як їм. Я вже слаб­кий, ум­ру не­за­дов­го.


- Ей що, бадіко! - вмішав­ся Ми­хай­ло. - Дні чис­лить бог, а ми маємо лиш на го­лові те, аби їх про­жи­ти.


- Та й аби пра­цю­ва­ти…- докінчив Івоніка.- Ми по­чи­на­ли нині ора­ти, та й ореться, сла­ва бо­гу, доб­ре. Мо­же, бу­де сього ро­ку доб­ре літо. Як на­весні зем­ля доб­ре ореться, бу­де доб­рий рік.


- Отам, на панських ла­нах, по­чав уже хтось ще там­то­го тиж­ня ора­ти,- до­ки­нув Онуфрій,- та, ма­буть, не ора­ло­ся доб­ре, бо, ба­чу, не докінчи­ли за­го­ну.


- Бо зем­ля бу­ла ще мерт­ва. Я ба­чив! - відповів Івоніка.- До­ки бог свя­тий сам землі не улег­шить, не­ма що за­чи­на­ти. Пе­ред бла­говіщен­ням не­ма що за­чи­на­ти. Ча­су ще до­волі; ко­би лиш те­пер по­го­да нас­та­ла.


- Та так! - при­так­нув Онуфрій, ог­ля­нув­ся і сів на землі, підібрав­ши під се­бе но­ги. Відтак ви­тяг­нув з-за ре­ме­ня тю­тюн та люльку й за­ку­рив.


Івоніка й Ми­хай­ло ско­рис­та­ли з тої хвилі й сіли сніда­ти. Во­лам підки­ну­ли па­ху­че сіно…


- Кажіть, що но­во­го, бадіко Онуфрію! - спи­тав ве­се­ло Ми­хай­ло, що лю­бив ста­ро­го ба­ла­ку­на.


- Ай, ли­хо там знає, що но­во­го! - відповів ста­рий, ніби не­терп­ли­во.- Як­би я знав, що ти за дівча­та­ми шпи­ра­еш, що во­ни тобі у го­лові, то я ска­зав би тобі, що най­жвавіша із них, ве­се­ла Маріце­на, на­нес­ла своєму та­тові й мамі гри­зо­ту у ха­ту. Ну, діста­ла ж уже во­на за те від сво­го та­та доб­рих ге­паків у плечі, але все про­па­ло. А той навіть не хо­че приз­на­ти­ся до біди. Але се те­бе, ма­буть, не об­хо­дить, га? Ти са­мий як дівчи­на, ну, але лю­ди не мов­чать, про те й я роз­ка­зую. Ста­рий пішов до па­нот­ця і по­жа­лу­вав­ся, а па­но­тець ска­зав:


«Та що,- ка­же,- се ще не та­кий ве­ли­кий гріх, але віддай дівчи­ну. Во­на ще мо­ло­да, і як бу­де по­ряд­но з чо­ловіком жи­ти, то бог прос­тить їй гріх. Не сва­тає її ніхто?»


«Та який­сь там сва­тає!»


«Ну, то доб­ре! Приш­ли обох до ме­не, при­не­си, що тре­ба,- і спра­ва скінче­на. Се ще не та­ке ве­ли­ке не­щас­тя. Бу­де жи­ти, як бог при­ка­зав, бу­де все доб­ре».


Правда, що се не та­ке ве­ли­ке не­щас­тя,- муд­ру­вав ста­рий дальше,- але-бо се не­честь! Ну, але во­на має по­ле. Чую, діста­не кілька­де­сять пра­жин по­ля, гро­шей зі сот­ку й те­ли­цю. То­му й най­шов­ся бор­зо же­них. Мою Іво­ну не сва­тає ніхто, хоч по­над неї не­має чемнішої дівчи­ни в селі. Та­ке у нас се­ло. Та­ко­го не ба­чив ані у Відні, ані в Італії, ані в са­мих Яс­сах. Па­но­тець наш за­добрі. Я ни­ми ко­мен­де­ру­вав би інак­ше, як­би я був па­нот­цем.


- Дай спокій па­нот­цеві! - до­ки­нув Івоніка.- Йо­му здається, що йо­го не­щас­тя най­більше.


- Воно та­ки й ве­ли­ка біда. Де ж, аби доб­родійка та вже так за­пи­ва­ла­ся? - докінчив Онуфрій.- Оноді би­ла­ся з дво­ма жінка­ми у корчмі за якесь по­лот­но. Ка­за­ла, що ма­ли при­нес­ти па­нот­цеві на хрес­ти­ни, та й не при­нес­ли. А раз то та­ки п'яна на­па­ла ста­ренько­го в церкві. Лед­ве що жінки ви­ве­ли її з церк­ви. Тоді бу­ла та­ка війна, як в Італії. А бідні йо­го чо­ти­ри пан­ни так пла­ка­ли і кри­ча­ли, що аж жаль бу­ло. Во­но та­ки так і є, що се не­честь,- тяг­нув даль­ше, сплю­нув­ши да­ле­ко пе­ред се­бе крізь зу­би.- Че­рез неї не мо­жуть пан­ни відда­ти­ся, хоч ма­ють гроші і гар­не віно. Та й дивіть, яка сильна, ко­ли хо­че. П'є, цілий рік п'є, а у ве­ли­кий піст і кра­пельки до ро­та не візьме. Та­ка міцна!


- Старенький па­но­тець по­го­ду­вав би сватів і са­мим ме­дом, ко­би ли­ше прий­шли! - ска­зав Івоніка з по­чут­тям.- Але ніхто не при­хо­дить, бо кож­ний боїться, що й мо­лоді ста­нуть ко­лись за­пи­ва­ти­ся, як ста­ра. Раз бу­ло приїхав який­сь мо­ло­дий па­нич до них, во­ни приб­ра­ли­ся гар­но всі чо­ти­ри й по­засіда­ли всі ра­зом за стіл. А ста­рий па­но­тець про­сив гос­тя, ка­жуть, ду­же про­сив, аби собі виб­рав од­ну за жінку. «Або оцю, або ту, або оту, кот­ру схо­че­те, беріть, во­ни всі добрі ґаздині і чемні діти, і всі діста­нуть од­на­ко­ве віно»,- при­го­во­рю­вав.


- Та й, ка­жуть, мо­ло­дий хотів уже од­ну бра­ти, але як ста­ра довіда­ла­ся, що він не на па­нот­ця вчиться, упи­ла­ся і за­ве­ла та­ку га­ла­бур­ду в хаті, що, ка­жуть, доб­ре, що ще не на­би­ла ко­го. Та­ка лю­та бу­ла на всіх.


Він як поїхав, так і не вер­тав більше до них. Бідні пан­ни з жа­лю пос­таріли­ся й по­сивіли, та й си­дять і до­нині. А ста­рий,- до­дав злоб­но Онуфрій,- ста­рий, бо­же, прос­ти мені гріхи мої (тут уда­рив се­бе до­ло­нею кілька разів по гу­бах), не га­дає вже про ніщо, як лиш се, аби як­най­більше гро­ша зби­ти. Так, як би йо­го ще дос­та не мав!


- Не має він йо­го там ба­га­то, Онуфрію! - до­ки­нув Івоніка.


- Ет, не має! Ко­би я стільки мав та й ви,

1 ... 16 17 18 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"