Читати книгу - "Село не люди – 2. Добити свідка"

– Одразу краще стане! – повторила упевнено. Крила вже відросли.

Катерина зустріла Людку так щиро, наче дочекатися на неї не могла.

– Вибач, що на кухні чай пропоную, – усміхнулася щиро. – У кімнаті тітка Раїса, а їй спокій потрібний.

– Як вона?

– Вже лагідна, – відповіла Катерина, знітилася. – Людо, хотіла у тебе спитати…

– Катю, прошу! Спершу я! – Людмилу притягнула до Шанівки бурхлива енергія дії, та спершу їй конче необхідно було з’ясувати певні аспекти останніх подій. – Подружко, признайся! Ти моєму свекрові проблеми влаштувала? Я тобі щось заборгувала за це? Говори, не соромся! Я гроші прихопила. Скільки я тобі…

– Людо. Ти мені нічого не заборгувала.

Людмила завмерла. Дивилася на Катерину насторожено.

– Стривай! Тобто ти… нічого не робила?

– Давно лиш травами лікую. До доль людських більше не заглядаю.

– Чому?

Катерина усміхнулася ніяково, плечима знизала.

– Інший шлях обрала. Хочу вперед дивитися і лиш свою долю шукати.

– Але ж травами лікуєш! – Людмила вчепилася у цей факт, як в останню надію.

– Звісно. Лиш розкажи, що тебе турбує?

– Не мене. Іншу людину.

– Хай би приїхала. Чи я сама можу до неї з’їздити. Подивлюся на неї.

– Ні, не вийде, – збрехала Людмила. – Надто далеко.

– А в чому проблема?

– Старий чоловік. Розумієш, геть старий. Нерви у лахміття, а ще бухає, як кінь, і пнеться трахнути усе, що бачить.

– Свекор твій?

– Ні, інший чоловік! Свекор наразі у лікарні, його там підшаманять, сподіваюся.

– Якої ж допомоги хочеш для того чоловіка?

– Щоби не психував, не пив і трахатися не хотів.

– І жити?

– А хіба життя – це психи, бухло і секс?

– Дехто бачить лиш такий шлях до емоцій, почуттів. Бо без емоцій життя немає.

– Оце ти, Катю, мені правду відкрила!

– Не ображайся! Важко визначити, яка допомога людині потрібна, коли не бачиш її, не відчуваєш. Та й неможливо одразу все змінити. Щось одне варто лікувати, але найважливіше на цей час. І так, щоби іншим системам і органам не зашкодити.

– Справді? – Людмила задумалася, і так шкода себе стало. – А й дідько з ним! Чого я за когось душу рву? Проїхали! Скажи, яка допомога мені потрібна, бо відчуваю – потрібна! Зможеш?

Катерина глянула на подругу уважно, за руку взяла, по шкірі долонею провела, в очі зазирнула. Кивнула, пішла до великого дерев’яного серванта із заскленими верхніми шафками і глухими нижніми, які одразу після Другої світової у моді були. Розчахнула нижні дерев’яні дверцята: всередині повно трав, настоянок, порошків. Відібрала кілька.

– Збір тобі зроблю.

– А що зі мною не так?

– У напрузі весь час. Не розслабляєшся, не дозволяєш собі почуватися вільною.

– Хіба із цим клятим життям розслабишся?! Оце нас коронавірусом лякають, а я собі думаю: та який коронавірус?! У нас життя – гірше за коронавірус! Дихати ж неможливо з цим життям! – ледь не розревлася королева. – Тільки повіриш у те, що врешті все по своїх місцях розкладено, як таке вилізе – хоч у петлю!

– Не засмучуйся, все стане краще.

– Все?

– Все! – підтвердила Катерина. – Коли заспокоїшся і розслабишся, думки і бажання яснішими стануть, бо залишаться лиш слушні і потрібні.

Поєднала добрих два десятки трав у великій мисці, перемішала їх ретельно, вже розкладала збір дозовано по окремих паперових пакетиках, підписувала кожний…

– Тільки будь обережною, – додала. – Збір дуже активний. Передозування може призвести до кровотеч, якщо судини слабкі. Дітям і літнім людям такий збір узагалі категорично заборонений, бо може сильно зашкодити. Приймай лише так, як я написала. І лише вранці.

– Хіба я собі ворог? – Людмила раптом відчула неймовірне натхнення. Картинка перед очі: клятий свекор після кількох доз активного збору кров’ю, сука, харкає і вибачення у невістки просить. Та хіба паскудство прощається?..

Пакет із травами вхопила, до дверей: не час чаї розпивати. Тре діяти!

– Людко, зачекай!

– Що? Гроші? Дідько, вибач! Скільки? А – не кажи! Сама! – без сумнівів лишила п’ятсот гривень на столі. – Катю, дякую! Побіжу! Бо у мене це… перше слушне бажання тільки-то несподівано сформувалося!

– Людко, стривай! Спитати хотіла: а що за хлопець по тебе прибігав сюди?

– Коли труп знайшли?

– Який труп? – насторожилася Катерина.

– А ти й досі не знаєш?

– Не виходжу зараз! Тітку Раїсу покинути не можу. А що сталося?

– За балкою на покинутому обійсті труп старий був закопаний. Старий, бо його колись давно хтось вбив і в садку закопав.

Катерина завмерла: сто думок у голові, сто картинок перед очима, і на всіх – мама золота. Головою хитає заперечливо: ні, доню, ані слова, забудь!

– Он чого ґвалт, – видушила. Не здалася. – Так що за хлопець по тебе тоді прибігав? Хіба у Шанівці нові житці з’явилися?

– Не впізнала? То ж Тарас, Серьоги Гордієнка молодший брат.

– Тарас? Такий став…

– Який?

– Дорослий…

От і – не шукайте сил, шукайте натхнення. Людмила прилетіла від Катерини додому, та замість травичку собі заварити як ушкварила танці з каструлями-тарілками. Борщу, голубців, сирників наготувала, малим ще окремо котлет курячих, бо любили бігати собі, а потім котлету зі столу вхопити і далі ганяти. Руки працюють, мізки теж не відпочивають.

– Гарно придумала. У десяточку! – бурмоче і вже уявляє, як готує для свекра активний збір, а натхнення однаково переповнює, натхненню вихід потрібний.

– Петюню… Змирися! Сьогодні я – твій поганий поліцейський! Пред’яви свій цей… головний твердий аргумент! – сказала, коли повкладала малих, змоталася у душ і вийшла звідти – гола, мокра і в чоловіковому кашкеті.

– А-а-а… – тільки й стогнав Петюня від задоволення, коли спритна дружина робила йому те, чого так сильно хотів отримати від неї хтивий свекор. Уявляла старого поряд: із перекошеною від безсильної ненависті пикою, і теж чомусь голого.

– Жінко, ти – королева, – признався Петро, коли нагоцалися до сказу, повтомлювалися, попітніли, та все ще пашіли – лежали на постелі голі, повідкидали ковдри.

– Петю, чуєш?! – сказала Людмила. – Нову «хонду» за тисячу доларів можна купити?

– Мопед?

– Мопед.

– Мені і за п’ятсот продадуть, якщо попрошу. Всі ж хочуть і далі працювати.

– Така у тебе вигідна посада!

– Я для сім’ї стараюся.

– А я тебе за це дуже люблю! – поцілувала у губи пристрасно.

Петро знов поплив.

– Зачекай трохи. Таке красиве життя тобі дам, всі повиздихають від заздрощів! Про мопед забувай! Нащо тобі мопед, Людо? Здавай уже на права, автівку тобі купимо.

– Гарно вирішив, Петю. Дуже гарно. Точно слід на курси піти. А мопед Стасьці подарую. Ти ж не проти?

– Як знала, що червоний хочу?! – Стаська обціловувала старшу сестру, розглядала-обмацувала новий японський скутер «Хонда». – Який крутий! Без прав зможу ганяти?

– Стасю, тільки у межах ОТГ! Обіцяєш?

– Люсь, ти…

«Та ясно, що я! Хто ж іще?!» – подумала королева. Вже спішила додому: Петро саме збирався до лікарні хворого тата провідати, тож мала встигнути