Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З кожним місяцем стосунки ставали все напруженішими, і найстрашнішим було те, що я не знав причини. Я пройшов лікування радіосном, і привиди більше не тривожили. І все ж Майя остерігалася мене. Чи тому, що боялася повторення снів, чи в моїх вчинках було щось негоже? Я почав стежити за собою, за своїми рухами, словами, але нічого дивного у них не знайшов. А якщо збоку видніше? Кілька разів намагався поговорити з нею відверто. Вона відмовчувалася, відводила очі, кидала, як нелюбу, холодні заспокійливі фрази.
Майя почала дуже повільно працювати, часто перевіряла ті самі результати. Якось запитала в мене:
— Що означає слово “нукопропор”?
— Нукопропор? — я марно намагався пригадати.
— Так, — нетерпляче сказала вона, кинувши спідлоба підозріливий погляд, — ти часто вимовляєш його.
Я ладен був заприсягтися, що чую це слово вперше. Холодок поповз від шиї до поперека, ніби з дерева впала за комір грудочка снігу.
А через кілька днів я прокинувся пізно вночі. Крізь прозорий дах світили зірки. Я подумав: “Можливо, ми линемо в далекі світи інстинктивно, тому що спори занесені звідти. Так нестримно скеровуються риби туди, де були колись відкладені ікринки, з яких вони народилися”. Тривожне передчуття застукало у мою скроню раніше, ніж я почув незрозумілі звуки. Прислухався. Розрізнив жалібний плач, схлипування. Потім у нічній тиші виразно почувся протяжливий стогін відчаю.
Я вбіг у галерею саду і побачив Майю. Вона сиділа під деревом, розгойдуючись, обома руками стиснувши голову. Побачивши мене, попросила крізь сльози:
— Не дивися на те, що стоїть переді мною.
Я, звісно, виконав би її прохання, як це належало б зробити кожному з моїх сучасників. Але воно пролунало запізно. І я встиг помітити, що перед Майєю стояв апарат для дітей, які починають навчання.
— Степ-Степановичу! — покликав я.
Людина не змінила своєї величної ходи, не обернулася. Я вже почав сумніватися в тому, що це він, але про всяк випадок вирішив наздогнати і переконатися.
— Степ-Степановичу, та що з тобою? — тривожно запитав я, заступаючи йому шлях.
Він вимахував лозинкою поперед себе і йшов просто на мене, не виявляючи наміру звертати.
— Степ-Степановичу! — це пролунало, як заклинання. Він зупинився переді мною так близько, що було видно пори на шкірі його обличчя, і зареготав, як мені здалося, вдоволений своїм жартом.
— З чого це ти радієш? — з докором запитав я.
— Та як же, — давлячись сміхом, відповів він, — всі звуть мене Стьопкою, а ти — Степ-Степановичем. Мені приємно.
І він раптом підплигнув і боляче цьвохнув мене лозинкою по плечу.
— Ану, давай на шпагах! — запропонував він, стаючи в позу фехтувальника.
Я завмер від цілковитої розгубленості, не знаючи, як поставитися до його вчинків і слів. А він зашепотів голосно:
— Я знаю, як рятуватися. Це дуже просто. З’їж вовчих ягід — і повернешся в дитинство.
В його буйному волоссі застрягло кілька довгих пластмасових стружок. Коли він хитав головою, вони розгорталися і знову згорталися в кільця, наганяючи на мене страх.
— Слухай, — шепотів він. — Ми вважаємо старість патологією. А чому не вважаємо патологією дитинство, адже наша психіка в дитинстві чимось подібна до психіки старості. А період статевого визрівання, коли наша психіка нестійка? О, ми великі хитруни. Але я нарешті обманув усіх. Я став дурником і схопив за хвіст жар-птицю.
Він застрибав на одній нозі й забурмотів:
— До біса, до біса всі лабораторії, всі досліди. Мені нічого цього не потрібно. Ні Місячного філіалу, ні “копійки”. Тільки хліб і повітря. Поверни кубик іншим боком — і ти побачиш другу частину малюнка. Але ти не побачиш усього малюнка. Це неможливо. Я не хочу бути ні розумним, ні безсмертним.
Його обличчя хитро скривилося:
— Мені набридла наука. Це вона згубила мене. І вона стішить усе живе. Знаєш, в чому полягає велика істина, яку я відкрив? Нікому по розповідав — тобі скажу. Людина не повинна ні про що дізнаватися за допомогою приладів. Тільки те, що принесуть органи почуттів, — її надбання. Хай вона краще дивиться в себе, прислухається до бурчання свого голодного черева, а коли воно наповнене, хай став ще чутливішою і відшукає в собі душу. Це дасть їй заспокоєння. А якщо вона не зможе наповнити черево без допомоги приладів, нехай вб’є сусіда і забере в нього їжу. Але вб’є його без зброї, тільки руками і зубами. Розумієш?
Він зробив крок до мене, і я квапливо ступив два кроки назад. А він схопився за голову і заволав:
— Я хочу бути твариною і ні про що не думати! Хочу тільки відчувати! А якщо не можна твариною, то хоча б поверніть мене в дитинство, щоб я міг почати все спочатку. Я б ніколи більше не розкрив книги, повбивав би вчителів, підпалив школу. Я б жив одним життям з природою — істина в цьому!
Він задер голову і подивився на небо. Його великий кадик заплигав, з рота тоненькою цівкою потекла слина.
Я зрозумів: він збожеволів.
Степ-Степанович зірвав з дерева листок і почав розглядати його на світло. Потім розтер і понюхав. Я почув його бурмотіння:
— Цікаво знати, як він влаштований?
І раптом вмить все змінилося. Широка посмішка сяйнула на його обличчі. Але ось вона зникла, поступившись стурбованості.
— Що з тобою, брате? — запитав він. — Чому ти так дивно поводишся?
Я не міг витиснути з себе жодного слова.
— Перевтомився, певно? — лагідно запитав він. — Відпочивати треба більше. Хочеш, махнемо з тобою до місячних заповідників? Ти кілька тижнів не будеш ні про що думати — тільки дивитися і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський», після закриття браузера.