Читати книгу - "Теорія українського кохання, Микола Володимирович Томенко"

Гірко даремно кохати, гірко даремно дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати!».

Любов може бути чудовою поемою, що люди потім перечитують у спогадах, без болю, без прикрого почуття.

Ця проблема невідповідності ідеалу кохання-любові та реальному життєвому виміру характерна і для Лесі Українки. Адже, чим більшим було прагнення неповторного почуття, тим трагічнішим стало сприйняття безкінечної буденності. І тому вельми неприйнятим стало одруження 25 липня 1907 року 36-річної Лесі Українки з Климентом Квіткою. Цікаво, що серед великої епістолярної спадщини письменниці значна кількість листів на прозаїчно-побутову тематику — до свого чоловіка. Водночас аналіз іншої частини листування дає доволі повне уявлення про Лесине розуміння внутрішнього світу. Найбільшим коханням і водночас драмою її життя було знайомство з Сергієм Мержинським. Проте їхні близькі стосунки тривали менше чотирьох років. Та коли Сергій захворів, вона кинула все, аби спробувати його врятувати. Майже два з половиною місяці Леся намагалася повернути свого коханого до життя. Але 3 березня 1901 року він помер у неї на руках. Глибину її почуттів можемо збагнути, перечитавши лист Лесі до Сергія: «Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всією душею, як заплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що поміж нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків». А згодом — найсуттєвіше: «Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла… Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині». Однак ця Лесина мрія приречена. Вона продовжуватиме жити лише в думках, творах і врешті-решт в її листах.

Серпанок смутку завжди супроводжував поезію Лесі Українки. На закид літературного критика Осипа Маковея вона відповіла: «Що ж власне до смутного колориту в моїх поезіях, то я вам скажу одну річ цікаву для критика-психолога: часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди… у мене цей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода…» м.

Трагедію кохання Лесі Українці допомагає пережити дружба з Ольгою Кобилянською. Історія їхнього особливого знайомства та листування — окрема тема для дослідження. Для нас тут важливе розуміння змісту кохання-любові Лесею Українкою. Листування до 1901 року показує взаємини колег по письменницькій праці, а після поїздки Лесі в гості до Ольги Кобилянської (квітень — травень 1901 року) стиль листів і характер стосунків суттєво змінюється. Листи цього періоду засвідчують, що їхні зустрічі стали основою дружби на засадах спільного розуміння внутрішнього, інтимного світу жінки. Це певна гра, повністю зрозуміла лише її учасникам. У листі від 6 квітня 1901 року зустрічаємо нове звернення «Хтось», і воно, я правило, звучить у варіанті: «Хтось когось любить…». Зміст листів, окрім обговорення стану справ в українській літературі, майже завжди містив фрази чи звернення до теми, зрозумілої лише двом. Водночас контекст цієї зовні захованої гри почуттів скоріше ознака духовної єдності О.Кобилянськоі та Лесі Українки, аніж підтвердження їхнього особливого еротичного характеру На мій погляд, вони прийняли ідею епістолярного виміру незнаного омріяного почуття, якого обоє не могли зустріти в сірій прозі життя. Стосунки двох — це більше, ніж «кохання в листах», вони ідеєю і змістом дуже нагадують романтичний світ у листуванні Г. Сковороди та М. Ковалінського. Реального і традиційного тлумачення тогочасної любові Леся Українка, можливо, не стільки не розуміла, як не приймала. Саме тому в її листі до сестри читаємо «Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Люблю і все. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю — любов'ю! Я не стою за абсолютну правду такої «теорії любові», з мене взагалі кепський теоретик, але ж «кожний Іван Іванович має свою філософію», то нехай і в мене буде своя…»85.

Загалом, оцінюючи останні публікації про специфічний характер інтимного життя Григорія Сковороди, Агатангела Кримського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, варто сказати ще й таке. Правильно читати переписку й публіцистику середини XVIIIабо початку XXстоліть очима і думками XXI, але неправильно тлумачити переживання і ментальність української еліти середини XVIII- початку XXстоліть з погляду переживань й ментальності української еліти початку XXIстоліття.

А навіщо я люблю? Навіщо ти любиш?…

Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення…

Анна Керн була донькою Петра Марковича Полтора кого, який походив із дрібних українських дворян і предки якого належали до козацької шляхти. Мати Анни Петрівни — Катерина Іванівна — дочка Івана Петровича Вульфа, губернатора міста Орла. Сама Анна народилася в Орлі, але за кілька місяців переїхала до родини батька в Лубни. До 16 років вона виховувалися там і при зустрічі з двоюрідною сестрою описувала їй «прелести Лубен». На все життя Лубни залишилися найближчим і найріднішим її серцю місцем. Після одруження 17-річної Анни з 52-річним генералом Ірмолаєм Федоровичем Керном вони майже десять років переїжджають із міста до міста як в Україні, так і в Росії. У цей період героїня веде «Дневник для отдохновения». На сторінках щоденника вона постійно звертається до рідного містечка, де пройшли її щасливіші роки: «Нет, невозможно мне