Читати книгу - "Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов"

Юркові теж не з медом. Мабуть, тут він повною мірою відчує, що таке наслідки його вибриків. Теж ніякої розрядки.

— Піди подивись, як там рест, — не дуже ' нагрівся? — мовив Колін, хоч термометр був у нього перед очима. Нічого, хай хлопець ступне хоч кілька кроків, усе-таки розімнеться. — Подивися, чи рівномірно гріється…

Юрко радісно зіскочив. Вернувся він швидко, губи його були міцно стулені.

— Так я й думав, — сказав Колін. — В нього один бік був зношений більше.

— Треба охолоджувати, — запропонував Юрко.

— Така система не передбачена.

— Вручну. Візьму балончик з'киснем, обдуватиму в разі потреби…

— Взагалі розумно, — промимрив Колін. — Тільки ж там не те, що сісти, — стояти ніде. Зігнешся в три погибелі… Довго там не простоїш.

— Простою, — сказав Юрко.

— Іди.

Гляньте-но — знадобивсь-таки. А думка непогана. Свідчить про те, що початки вміння мислити в нього є.

Знову плине час. «У три погибелі при такій спеці, — подумав Колін. — , Там кожна хвилина здається годиною… Якщо так, то, може, все-таки трохи прискорити темп? Зекономити цю хвилину?»

Він похитав головою: добре б, звісно, але порушувати ритм, у якому зараз працює рест, не можна. Саме це порушення ритму може виявитись катастрофічним. Ні, змінювати темп не можна. До наступної групи доведеться дійти в тому ж ритмі. «Потерпи, хлопче!»—подумки попрохав Колін, наче. саме Юрко вмовляв його збільшити темп.

Вони дійшли в тому ж ритмі. Коли час раптом оточив їх, історичний час, з усім своїм камінням, життям і проблемами, Колін ще' кілька секунд не відводив очей від приладів. Дійшли… Все-таки дійшли… Він покосився на хлопця, який, зігнувшись, пробирався до свого крісла. Авжеж, не з медом довелося, дуже не з медом… Колін слідкував, як повільно повертаються до своїх нульових позначок показники приладів, що стежили за всією роботою щойно вимкненого ретаймера. А якби тоді посилив темп — чи сиділи б вони зараз отут і чи поверталися б стрілки так само поволі на свої місця.

Юрко, посидівши кілька секунд, підвівся і виліз з машини. Підвівся й виліз. А тоді, може, й нікому було б вилазити і ні з чого… Не було б ні хронокара, ні стрілок і ніякої надії для тих, хто ще живе, поглядаючи на індикатори своїх енергетичних екранів.

Колін зітхнув. Юрко не вскочив назад у машину, щоб сказати радісну звістку. Отож рестів не було й тут.

Він незграбно вибрався з хронокара, відчуваючи, як отерпло все тіло. Стільки часу не рухаючись. Юрко і Тер-Акопян підійшли, обличчя в них були серйозні.

— Він не лишив, — сказав Юрко ледве чутно.

— Це дуже погано, розумієш, адже не винайшли ще зв'язку, — мовив Тер. — Вельми незручно, розумієш. Ви б мене повідомили, я забрав би в нього рести, і вам не довелося б хвилюватися.

— Йдеться про життя людей! — сказав

Колін.

Тер кивнув.

— Я знаю. Та що тут подієш? Якби мої зітхання могли допомогти, то і в сучасності було б чути, як я зітхаю. А так, гадаю, не слід. Я от що зроблю: заберу свої батареї, скільки зможу, і відвезу туди, вниз.

— Твій же хроноланг для середніх рівнів.

— Ніби я не розумію, — сказав Тер. — Чи ба, мезозой також середній рівень.

— Тільки в разі, якщо ми ніде не наздоженемо Сизова, — мовив Колін. — Ти сам побачиш, розрахунок часу тобі ясний.

Так, може статися, що ми ніде не наздоженемо. Дуже ймовірно. Хоч це вже роздуми в галузі некрологів. Та коли вже таке передчуття, що по-доброму ця історія не скінчиться… Цього разу гнилий рест не витримає. Прикро — адже понад дві третини шляху пройдено.

Зате остання варта обох перших…

— Гаразд, — сказав Колін і ляснув Юрка по спині. — їдьмо, чи що? Будем сподіватися, що проб'ємось. Усе буде гаразд…

Юрко кивнув, але на губах його вже не було усмішки, яка обов'язково з'явилася б, коли б це був колишній Юрко… Звісно, хлопець і сам розумів серйозність становища, і просто втішати не можна було — непереконливо. Треба щось інше. «А іншого нема, — думав Колін. — Все сказано, все зрозуміло».

— По місцях…

Він увімкнув ретаймер обережно, побоюючись, як би з рестом не сталося щось уже в самий момент старту. Повільно збільшив темп до звичайного, а потім спробував забути, що на світі взагалі є регулятор темпу. Більше ніякої зміни ритмів не буде до самого кінця. Хоч би який це був кінець.

Очі звично нишпорили по шкалах приладів. Годинникова стрілка повзла повільно, повільно… Показники барохронів рвучко погойдувалися з боку на бік. Однак рест тримався. І Юрко тримався там, у ретаймерному відділі. Тільки б витримали обидва…

Рест почав здавати перший. Це сталося приблизно години через три. Почувся легкий тріск і зразу ж повторився. Колін гарячково закрутив лімби. Юрко із ретаймерного прокричав:

— Згоріло дві комірки!..

В його голосі відчувався страх. Колін, як і раніше, ковзав очима по приладах, водночас прислухаючись до як звичайно ледь чутного гудіння ретаймера. Тепер гудіння стало гучніше, хоч тільки натреноване вухо могло вловити різницю. Дві комірки не так уже й багато. Та тішити себе думкою, що все гаразд, було вже важко. Звичайно, лишилося ще сто вісімнадцять. Але недарма кажуть: найтяжче почати. Комірки, що залишились, перевантажуються сильніше, їм доводиться брати на себе функції тих, які вибули з ладу. А це означає…

Почувся ще тріск, стрілки приладів стрибнули врізнобіч. Третя комірка. Задзижчав компенсатор, по-новому розподіляючи навантаження між тими, що лишилися. Колін почув за спиною дихання, потім Юрко опустився в сусіднє крісло. Отже, не витримав на самоті…

— Кисень скінчився, — сказав Юрко. — Охолоджувати більше нічим…

Вони перезирнулися, жоден не вимовив більше й слова. Говорити було ні про що: