Читати книгу - "Знак зодіака, Ігор Маркович Росоховатський"

“кобилячий хвіст”, дівчина трохи збуджена, бо якось дивно поглянула на хлопця, що п’є пиво в кутку. І цього хлопця я теж побачив, як на екрані, хоч і не дивився в той бік: сині очі, буйна чуприна, розстебнута сорочка, — не вистачає одного ґудзика; він удає, що не помічає дівчини, а його сусіда, веснянкуватий юнак, підморгнув йому і щось сказав.

Але найдивніше те, що, пригадуючи оці подробиці, я водночас цілком підсвідомо запам’ятовував усе нові й нові. Повз автобусну станцію промчав бензовоз, і я крізь вікно встиг помітити і його номер, і червоне обличчя шофера. Разом з тим у моїй пам’яті зафіксувалось кахикання бабусі біля вікна, уважний і насмішкуватий погляд “Мафусаїлового нащадка”, музична фраза, що лунала з гучномовця, і сам гучномовець, газета “Правда” в руках чоловіка за сусіднім столиком, — з усіма заголовками, номером і датою, — колір стін і підлоги приміщення.

Потік найяскравіших вражень був такий могутній, що в мене аж запаморочилась голова. Я відчував щось схоже на дивне сп’яніння; свідомість лишилася кришталево-прозора, але довколишній світ невпізнанно змінився. Він став абсолютно новий, ніби побачений уперше. Час і простір змінили свої масштаби, пересунулись в іншу, незнану досі площину. А потім мені почало здаватись, що я сиджу в оцьому буфеті вже кілька днів, знаю все довкола, однак продовжую знаходити все нові й нові подробиці, які фіксуються в моїй пам’яті намертво, навічно.

Відтоді минуло понад три з половиною роки, але все, що трапилося зі мною того дня, я можу відтворити так, ніби це було щойно.

Ми довго розмовляли з “Мафусаїловим нащадком”… Довго?.. Власне, за “часом звичайної людини” хвилин сорок. Але для мене це тривало не менш як добу.

Відчувши мою повну підтримку, “Мафусаїлів нащадок” почав описувати рожеве майбутнє тих людей, які скористаються з його “еліксиру безсмертя”, як він назвав свій препарат. Я погоджувався, що новий біоката-лізатор, безперечно, можна буде використати на благо людства, однак вважав, що забудькуватість, на жаль, просто необхідна, бо, коли людина запам’ятовуватиме все, нічого не забуваючи, місткість мозку швидко вичерпається і індивідуум втратить здатність до подальшого розвитку.

Ми не встигли докінчити суперечку, бо надійшов мій експрес. На жаль, “Мафусаїлів нащадок” їхав у протилежному напрямку. Своєї адреси він не дав, бо, мовляв, ще ніде не влаштувався. Ми домовилися, що зустрінемось рівно через місяць о десятій ранку, на майдані Калініна в Києві.

З незалежних від мене причин я не міг прийти на побачення в призначений час. А “Мафусаїлів нащадок” не завітав до мене, хоч, звичайно, пам’ятав названу мною адресу. Всі мої спроби розшукати його згодом були марні.

Де він зараз, отой гостроносенький, миршавий чоловічок, з пильними, жвавими, надто молодими очима?.. Може, ще не закінчив свої дослідження, — якщо він таки справж ній, хоч і нетитулований, учений? А може, загинув? Бо не можна ж отак нерозсудливо експериментувати з власним мозком… А може, блукає десь автострадами країни і заробляє на шматок хліба своїм філософствуванням?

Я не знаю цього, але сподіваюсь, що рано чи пізно, а таки зустрінуся з ним вдруге.

І. Росоховатський
НОТАТКИ ЛІКАРЯ БУРКІНА

Жартівливі оповідання

Мене звуть Михайло Михайлович Буркін — це звичайнісінькі розпізнавальні символи. І професія у мене звичайна — кібернопліат-рія. Я лікую кібернетичні пристрої.

Щоправда, дехто вважає, ніби для цього я мушу відрізнятися від інших людей і мати те загадкове відхилення од норми, яке називають “іскрою божою”.

Та я не відрізняюсь і не маю… Навпаки — намагаюсь позбутися однієї зі специфічно людських якостей, що нею іноді, як хворобою, ми заражаємо не тільки своїх рідних, а й витвори наших рук.

МОЛОТОК

Це був серійний робот-ремонтник. Яйцевидний корпус на шасі, під яким з’являлися за потребою то подоба ніг, то гусениці, то колеса. “Мозок” містився в середній частині корпусу. Від решти односерійних близнят робот різнився лише номером — 78.

І ось цей самий 78-й збунтувався. Він гепнув кувалдою по корпусу іншого робота і вивів його з ладу.

— Не слухав мене, — доповів 78-й змінному інженерові.

— А чому він мав слухати тебе? — брови змінного, схожі на зубні щітки, підскочили й застигли.

— Я пояснював їм усім десять разів: винятковий, призначений для особливої місії, мене переведуть на іншу роботу, поставлять начальником, — у зовсім невластивій для робота манері заторохтів 78-й. — Та їм і невтямки. Заперечують. Не слухаються.

Певна річ, після такої тиради змінний інженер викликав мене.

— Як швидкодієш? — за традицією запитав я 78-го.

— Цілком налагоджений, — відказав він. — Вузли працюють чітко. Вимагаю, щоб перевели на іншу роботу.

— Вже не подобається професія ремонтника? — запитав я.

— Вона не досить складна і трудомістка, — відповів 78-й. — Задовольняє всіх цих примітивів. Але не мене. Я відзначений творцями з моменту випуску.

— Твої творці нічого про це не казали, — заперечив я.

— Тримають у таємниці, -не розгубився він.

— Де ж ти бажаєш працювати?

Він навіть підскочив з радощів. Якась деталь у його корпусі тоненько верескнула. “А чи не та сама? — подумав я. — Можливо, даремно марную час на розмови? Варто тільки ретельно оглянути його, розібрати й перевірити окремі блоки?”

— Бажав би працювати програмістом. Або — водієм зорельота. Або — лікарем, — квапився 78-й.

— Ну що ж, можливо, ти маєш рацію, — мовив я. — Та спочатку тобі слід пройти медогляд.

Я поставив його на перевірочний стенд, вимкнув, зняв захисні покришки “мозку”. Відкрилося складне сплетіння ліній мікромодулів, квадрати друкованих схем. Мені здалося, ніби в одному місці відпаявся мідний дротик, що забезпечує зв’язок між зоровими та слухцвими ділянками. Обережно потягнув за нього й переконався, що мої побоювання марні. Квадрат за квадратом промацав “мозок”, але пошкоджень не виявив.

Увімкнув 78-й, потай сподіваючись, що під час