Читати книгу - "Фанданґо, Олександр Грін"

Собака, дзявкнувши, вибігла з кімнати.

— Ні, ні, — сказав Бам-Ґран, помітивши мій мимовільний порух, — це всього лише відмінне дресирування. Слово «Ремм» значить — бігти до Ремма, а Ремм вже знає сам, що має робити, побачивши Плі-Плі. Але бережіть свій час, сеньйоре Каур, — ви можете пробути тут лише тридцять хвилин. Я не хотів би, щоб ви жалкували про це. У всякому разі, ми встигнемо випити по келиху вина. Ремме, твоя жвавість розчулює!

Увійшов слуга. Він був у білій піжамі, з поголеною головою. Поставивши на стіл підноса із глечиком з кольорового скла, в якому було вино, графин із гранатовим соком і лід у срібній вазі, обкладеній соломинками, він відступив і подивився на Бам-Ґрана поглядом обожнювання.

— Лід весь вийшов, сеньйоре!

— Візьми в Норвезькому фьорді або в Сибірської ріки!

— Я взяв Ремма у Тристан д’Акунья, — сказав Бам-Ґран, коли той пішов, — я взяв його зі страшної таємниці дзеркального скла, куди він задивився в особливу для себе хвилину. Вип’ємо!

Він занурив соломинку в суміш льоду з вином і задумливо посмоктав її, але я, змучений спрагою, просто перекинув келиха в рот.

— Отже, — сказав він, — «Фанданґо»! Це прекрасна музика, і ми зараз почуємо її у виконанні барселонського оркестру Ван-Герда.

Я глянув зі здивуванням, бо дійсно думав у цей момент про гітари, що заграли чудовий танець, коли Бам-Ґран зникав з очей. І я подумки наспівував його.

— Барселона не Зурбаган, — сказав я, — а тому не знаю, яким радіо ви передасте цей оркестр!

— О, простота! — зауважив Бам-Ґран, підводячись з дещо зарозумілим виглядом. — Ван-Герде, заграйте нам «Фанданґо» у перекладенні Вальтера.

Густий бас чемно й коротко відповів із порожнечі:

— Чудово! Зараз.

Я почув кашель, шум, шерехтіння нот, стукіт інструментів. Бам-Ґран, закусивши губу, прислухався. Пищання скрипкової струни обірвалося при сухому стукоті диригентської палички, і я подивився кругом, намагаючись угадати жарт, але, згадавши все, відкинувся у кріслі та став чекати.

Тоді, наче оркестр дійсно був тут, линуло нарешті повною мірою неповторне «Фанданґо», про яке я міг сказати тільки, що чув його при надзвичайному хвилюванні почуттів, і проте воно ще більш піднесло їх на височінь, з якої ледве помітно землю. Надзвичайна чистота й пластичність цієї музики в поєднанні з довершеною оркестровкою змусила оніміти ноги. Я сам звучав, наче скло, що задзвеніло від грому. Через силу розумів я, що каже поряд зі мною Бам-Ґран, і безтямно подивився на нього, кружляючи у стрімких колоподібних напливах блискучого ритму. «Все тече, — сказав той, хто вів мене в цей час, подібно до твердої руки, що врізає алмазом у скло примхливу й чудесну лінію, — несе, розкидає й розриває, — каже він, — жене вітер і вселяє любов. Б’є по найміцніших зв’язках. Тримає на гарячій руці серце й цілує його. Не кличе, але скликає навколо тебе вихори золотих дисків, обертаючи їх серед безумних квітів. Нехай славиться сліпуче «Фанданґо»!» Оркестр уповільнив і відпустив глуху паузу останнього переходу. Вона перевернулася у вибуху останньої радості, що потрясає нерви. Музика взяла чарівний верх, перенеслася там з височини у височину, а тоді зворушливо, гордо знизилася, стримуючи експресію. Настала тиша поїзда, що зупинився на станції; тиша, що різко обриває мелодію, наспівувану під стукіт біжучих коліс.

Я опам'ятався, мов непридатний годинниковий механізм, якому качнули маятника.

— От бачте, — сказав Бам-Ґран, — Ван-Гердів оркестр і справді найкращий у світі, і він вже для нас постарався! Тепер ходімо, бо час іде, і якщо ви пробудете тут іще десять хвилин, то, можливо, пошкодуєте про гостинність Бам-Ґрана!

Він підвівся, я теж підвівся: із задурманеною головою, усе ще сповнений швидкого, мов політ, ритму фантастичного оркестру. Ми прослідкували у двері з синім склом і опинилися на площадці кам’яних сходів досить забрудненого вигляду.

— Тепер мені не слід лишатися тут, — сказав Бам-Ґран, відступаючи в тінь, де став малюнком облупленої штукатурки на стіні, малюнком, який, щоправда, мав віддалену схожість з його довготелесою постаттю. — Прощавайте!

Голос пролунав чи то знадвору, чи то з дверей, що грюкнули нанизу, і я був знову сам…

Сходи спускалися наниз вузьким семиповерховим прогоном.

Крізь відчинене вікно площадки сяяло літнє блакитне повітря. Внизу простягся дуже знайомий двір — двір будинку, в якому я мешкав.

Я обдивився троє дверей, що виходили на площадку. На одних, під № 7, була мідна табличка з прізвищем моєї квартирної хазяйки: «Марія Степанівна Кузнєцова».

Під цією табличкою висіла моя візитна картка, яку я прикріпив кнопками. Картка була на своєму місці, але сама вона змінилася.

Я прочитав: «Олександр Каур» та «і», наведене чорнилом «і». Воно було між верхнім і нижнім рядком. Нижній рядок, поєднаний змістом своїм із верхнім рядком оцим сполучником, був теж наведений чорнилом. Він гласив: «і Єлизавета Антонівна Каур». Так! Я був біля дверей, за якими у дальній невеликій кімнаті чекала на мене дружина Ліза. Я згадав про це, немовби отримавши сильний удар по лобі. Але я не опам’ятався, бо послідовність тільки що облишивших володіти мною подій виразно текла у зворотньому напрямку. Я впав у цей момент, як наче стрибнув би в темряві на живу істоту, що закричала. Я ожив зниклим без сліду життям, із жахом знемагаючого розуму. Сили полишили мене; тим часом два роки, вигулькнувши з порожнечі, рвонулися у свідомість, наче вода в тріснувшу греблю. Я загрюкав у двері кулаками та продовжував грюкати, аж поки швидкі кроки Лізи та звук ключа не підтвердили законність мого шаленства перед лицем власного життя.

Я увірвався всередину та обійняв дружину.

— Це ти? — сказав я. — Це ти, це ти?

Я стискав її у обіймах, повторюючи:

— Ти, ти, ти?..

— Що з тобою? — мовила вона, випручуючись, із враженим, блідим обличчям, — Ти сам не свій! Чому так швидко повернувся?

— Швидко?!

— Ходімо. — Вона сказала це з рішучістю раптового й надзвичайного хвилювання, викликаного переляком.

У дверях з’явилися