Читати книгу - "Гаррi Поттер i фiлософський камiнь, Джоан Роулінг"

— Тільки одна швидкість, — відповів Ґрипхук. Тепер вони опускалися ще глибше, набираючи швидкості. Мчали тісними закутками, а повітря ставало дедалі холоднішим. Прогуркотіли над підземним яром, і Гаррі перехилився через край, намагаючись розгледіти, що там у темному проваллі, але Геґрід зойкнув, схопив Гаррі за плечі і знову посадив його рівненько.

Сейф сімсот тринадцять не мав замкової шпарини.

— Відступіть, — повагом звелів Ґрипхук. Постукав у двері своїм довжелезним пальцем — і вони просто розтанули.

— Якби це спробував зробити хтось інший, а не ґрінґотський ґоблін, його б засмоктало через ці двері й він потрапив би в пастку, — попередив Ґрипхук.

— Як часто ви перевіряєте, чи є хтось усередині? — запитав Гаррі.

— Приблизно раз на десять років, — уїдливо вишкірився Ґрипхук.

Гаррі був певен, що в цьому секретному сейфі зберігається щось надзвичайне, і тому нетерпляче нахилився, сподіваючись побачити щонайменше казкові самоцвіти, але спочатку йому здалося, ніби там порожнісінько. Але ось він помітив на долівці щось абияк загорнуте в бурий папір. Геґрід підняв той пакунок і запхав кудись глибоко в плащ. Гаррі кортіло дізнатися, що то, але він знав, що краще не питати.

— Вертаймо до того клятого візка, і не говори зо мнов по дорозі. Буде ліпше, як я си помовчу, — попросив Геґрід.

Ще одна несамовита поїздка на візочку, і ось вони вже мружаться від сонця за дверима "Ґрінґотсу". Гаррі тепер мав повну торбину грошей і не знав, куди з ними спершу бігти. Анітрохи не уявляючи, скільки ґалеонів дають за один фунт стерлінгів, він однаково розумів, що несе на плечах більше грошей, ніж мав коли-небудь у житті, — ба навіть більше, ніж мав коли-небудь Дадлі.

— Тут си можна купити форму, — кивнув Геґрід на крамницю "Мантії для всіх оказій від мадам Малкін". — Слухай, Гаррі, може, б я заскочив на чарчину до "Дірявого Казана"?.. Йой, як ненавиджу ті ґрінґотські візки! — Геґрід справді ще й досі був блідий, тож Гаррі не без остраху сам завітав до крамнички мадам Малкін.

Мадам Малкін виявилася присадкуватою усміхненою відьмою. Одягнена вона була в усе рожеве.

— Для Гоґвортсу, любий? — запитала ворожка. — Тут є великий вибір; зараз, до речі, один юнак якраз робить примірку.

У глибині крамнички на ослінчику в довгій чорній мантії стояв хлопчик із блідим загостреним лицем, а ще одна ворожка закріпляла шпильками підібрані поли мантії. Мадам Малкін поставила Гаррі на сусідній ослінчик, накинула йому через голову довгу мантію і також почала підбирати поли та затикати їх шпильками.

— Салют! — озвався хлопець. — Теж до Гоґвортсу?

— Так, — відповів Гаррі.

— Тато купує мені книжки в сусідній книгарні, а мама десь на вулиці шукає чарівні палички, — повідомив хлопець. Говорив він повільно й занудно. — Потім я затягну їх подивитися на спортивні мітли. Не розумію, чому не можна мати свою мітлу ще першого року?.. Карочє, я думаю, що таки примушу батька її купити, а потім якось її пронесу.

Гаррі відразу пригадав собі Дадлі.

— А ти маєш свою мітлу? — вів далі хлопець.

— Ні, — відказав Гаррі.

— А взагалі… граєш у квідич?

— Ні, — відповів знову Гаррі, дивуючись, що то за штука той квідич.

—А я граю. Батько каже, буде ненормально, якщо мене не візьмуть грати за мій гуртожиток, і я теж так думаю. Ще не знаєш, у якому ти гуртожитку?

— Ні, — повторив Гаррі, почуваючись дедалі дурнішим.

— Ну, фактично, ніхто не знає, аж поки туди не потрапить, але я певен, що буду в Слизерині, як і вся моя родина. А уяви собі — опинитися у Гафелпафі! — я б, напевне, звідти втік, а ти?

— Гм, — миркнув Гаррі, який волів би сказати Щось мудріше.

Глянь на того типа! — зненацька вигукнув хлопець, показуючи на вікно. Там стояв Геґрід, Усміхаючись до Гаррі й киваючи на дві великі порції морозива, через які він не міг зайти в крамничку.

— Це Геґрід, — сказав Гаррі, втішений тим, що знає щось невідоме для того хлопця. — Він працює в Гоґвортсі.

— О, — мовив хлопець, — я чув про нього. Він там тіпа якогось слуги.

— Він ключник! — обурився Гаррі. З кожною миттю йому все менше подобався той хлопець.

— Так… Я чув, він якийсь дикун: мешкає на території школи в халупі і дуже часто напивається, а тоді береться до магії… карочє, все закінчується тим, що він підпалює своє ліжко.

— Як на мене, це золота людина, — холодно мовив Гаррі.

— Невже? — трохи глузливо запитав хлопець. — А чого він з тобою?.. Де твої батьки?

— Померли, — коротко відказав Гаррі, не бажаючи говорити з хлопцем на цю тему.

— Який жаль, — сказав той, хоча в його голосі жалю не відчувалося. — Але вони були нашого роду, правда?

— Так, вони були чарівниками, якщо ти про це.

— Я справді вважаю, що чужих туди не можна пускати. А ти? Вони ж не такі, їх ніколи не вчили наших звичаїв. Дехто з них навіть ніколи не чув про Гоґвортс, доки не отримав листа, уявляєш? Я думаю, треба триматися давніх чаклунських родів. До речі, як твоє прізвище?

Та перш ніж Гаррі відповів, обізвалася мадам Малкін: "Готово, мій любий"— і Гаррі, нітрохи не шкодуючи, що припиняє розмову, зіскочив з ослінчика.

— Ну, добре, побачимось, мабуть, у Гоґвортсі, — сказав той зануда.

Ласуючи морозивом, яке купив Геґрід (шоколадно-малиновим з горішками), Гаррі мовчав.

— Що сталося? — поцікавився Геґрід.

— Нічого, — збрехав Гаррі.

Вони зайшли купити пергаменту та гусячих пер, і Гаррі трохи повеселішав, побачивши чорнило, колір якого мінявся під час письма. Виходячи з крамнички, він запитав:

— Геґріде, а що таке квідич?

— Най йому грець!.. Я всякчас забуваю, як мало ти знаєш: навіть про квідич не чув!

— Від таких пояснень мені ще гірше, — дорікнув йому Гаррі й розповів про блідого хлопця в салоні мадам Малкін.

— …І ще він казав, що тих, хто належить до маґлів, узагалі не треба пускати…

— Але ти си не належиш до маґлів. Якби він тілько знав, хто ти! Таж якщо його родичі чаклунського роду, він си виростав із твоїм ім'ям на вустах! Ти ж видів, що діялося в "Дірявому Казані"? А загалом — що він тямит! Деякі з найкращих чародіїв, яких я знав на своїм віку, походили