Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Василенко Микола Прокопович.
Любинський Всеволод Ю. (1840—1920). Народився на Київщині. За фахом – фармаколог.
Зі споминів Д. Дорошенка: «Міністерство народного здоров'я і опікування мало перед собою дуже складне і важке завдання: поліпшити санітарне становище краю, що був кілька років почасти тереном війни, або ж найближчим запіллям мільйонових армій, був весь захоплений виром громадянської війни; в краю розвинулись пошесні хвороби, загрожувала зі сходу холера, а тим часом медичний і санітарний апарат був у значній мірі зруйнований і почувався величезний брак медикаментів і санітарних засобів. Енергія міністра В. Ю. Любинського і його найближчих помічників – доктора Є. І. Яковенка і доктора Б. П. Матюшенка – була направлена в першій мірі на боротьбу з пошестю, на підтримку й оновлення існуючих уже в краю великих лікарських інституцій, на використання величезного майна особистого персоналу медико-санітарних організацій військового часу, таких як Червоний Хрест, Земський і Міський союзи та інших».[79]
Бутенко Борис Аполлонович (рік народження невідомий – 1926). За фахом інженер. У 1917 р. – керуючий справами Подільської залізниці. За особистою ініціативою створив комісію з вироблення української технічної термінології для залізниць. З 1919 р. – на еміграції.
Чубинський Михайло Павлович (7 листопада 1871, поблизу Боришполя Переяславського повіту Полтавської губернії (тепер Бориспіль Київської обл.) – 1943, Югославія). Син відомого українського правознавця, етнографа, поета і громадського діяча П. П. Чубинського. У 1893 р. закінчив юридичний факультет Київського університету і 1897 р. склав магістерські іспити й отримав звання приват-доцента. З 1898 р. вчився в університетах Відня, Грана, Берліна, Галле, Лейпцига, Брюсселя, Лондона. В 1900 р. захистив у Московському університеті магістерську дисертацію за монографією «Мотив злочинної діяльності та його значення у кримінальному праві». В 1901—1902 pp. працював у Німеччині, Франції та Швейцарії. З 1902 р. – професор кафедри кримінального права у Харківському університеті, а з 1905 р. (після захисту докторської дисертації за монографією «Нариси кримінальної політики») – ординарний професор. З 1905 р. – член партії народної свободи, голова Харківського бюро партії. З 1907 р. – прогресист. Співробітничав у журналі «Украинская жизнь» (редактор – С. Петлюра). В травні 1906 р. обраний директором і ординарним професором Демидовського юридичного ліцею (м. Ярославль). У 1909 р. – завідувач кафедри кримінального права і процесу в Олександрівському ліцеї (Петербург). Одночасно – професор Вищих жіночих курсів, викладав у Петербурзькому університеті та Олександрійській військовій юридичній академії (1910—1911). З 1912 р. – статський радник, з 1915 р. – дійсний статський радник. 1913 р. опублікував статтю «Українська національна ідея та її правові постулати», що була однією з перших спроб юридичного обґрунтування права України на національну самобутність.
У 1916 p., зберігаючи кафедру в ліцеї і спецкурс у Петербурзькому університеті, посів кафедру кримінального права Юр'ївського (тепер Тартуський) університету. В 1917 р. – знову у лавах партії народної свободи, сенатор і позаштатний ординарний професор Петроградського університету. Член юридичних товариств у Харкові, Києві та Ярославлі.
Після падіння Тимчасового уряду Росії виїхав в Україну. З 8 травня по 24 серпня – міністр судових справ, з 15 липня – міністр юстиції, водночас (травень – липень 1918) – в. о. заст. голови Ради Міністрів. Брав безпосередню участь у підготовці законопроекту про заснування Української Академії наук, закону про громадянство, ініціював створення при міністерстві комісії з питань української юридичної термінології. Від липня 1918 р. – сенатор, голова Карного генерального суду Державного сенату.
Після падіння режиму Скоропадського виїхав на Дон до Денікіна, де зайняв посаду обер-прокурора. Емігрував до Королівства сербів, хорватів та словенців. У 1920 р. – професор кафедри в Белградському університеті. Займався активною політичною діяльністю: засновник позапартійного об'єднання (з 1922 р. – Белградський відділ Російського національного комітету); брав участь у роботі белградської організації партії народної свободи; співробітничав з багатьма засобами масової інформації. З 1922 р. – ординарний професор на кафедрі кримінального права університету м. Суботіца. Підготував науково-практичний коментар до югославського кримінального кодексу 1929 р. і югославського статуту кримінального судочинства 1929 р.
Основні праці: «Зворотна дія кримінального закону» (1896), «Сучасна боротьба поглядів за і проти суду присяжних та реформаторські спроби в цій сфері» (1897), «Загальна характеристика нових учень у кримінальному праві» (1898), «Про значення в кримінальному праві мотиву злочинної діяльності та його зв'язок з новими течіями у цій науці» (1901), «Наука кримінального права та її складові елементи» (1902), «Суд присяжних і нова практика Сенату» (1904), «До питання про економічні фактори злочинності», «Нариси кримінальної політики» (обидві – 1905), «Курс кримінальної політики» (1909), «Ювілей судових установ та його відображення в літературі» (1915), «Закон і дійсність у Радянській Росії» (1925). Помер у 1943 році в Югославії[80]. Масон.
Згадується у віршах Ігоря Сєвєряніна: «Рождество на Ядране». 1931. Дубровник. Адриатика. Стр. 10. «Вот северянин тут и радуйся…», 1932, 29 января. Рукопись: «Настройка лиры», стр. 103 об.[81]
3 листа гетьмана Скоропадського: «Вельмишановний Михайло Павлович!… Не дивлячись на всі труднощі, Ви, працюючи з великою самопожертвою та виключною енергією, досягли за три місяці Вашої праці значних наслідків. Дякуючи своїм широким юридичним знанням та адміністраційному досвідові, Ви розробили,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спроба Павла Скоропадського», після закриття браузера.