Читати книгу - "Пустоцвiт"

І до речі, що це за суворий пан сидить навпроти нього в кареті?..

– Мене звуть Григорієм Тепловим, – зненацька мовив попутник, начебто прочитавши думки Кирилка. – А вас як звуть, парубче?

– Нас?.. Мене?.. – із сумнівом перепитав Кирилко й повертів по сторонах головою, немов сподіваючись виявити в кареті когось іще. – Нас чи… мене?..

– Та вас же, вас, кого ж іще! – підтвердив попутник з ледь помітною іронією.

Кирилку було незвично, що до нього звертаються на «ви». Юнак хотів щось заперечити, але не наважився й сказав лише:

– Кирилом… а що?..

– Отож, Кириле, за розпорядженням вашого брата Олексія Григоровича ми прямуємо до Олександро-Невської лаври, звідки після навчання під моїм керівництвом повернемося до Санкт-Петербурга… коли я вважатиму, що навчання успішно завершилося. Я дохідливо висловлююсь?

– Так, – ледь чутно прошепотів Кирилко, хоча насправді не надто добре сприймав мову тутешніх жителів. Однак зізнатися навіть у такому дріб'язку не наважився, тому що його лякав сам вигляд загадкового пана. Хто він такий? Чому збирається навчати Кирилка? Читати й писати він уже вміє… Що ж іще потрібно?!

Попутник, що уважно спостерігав зі свого кутка за підопічним, знов немовби прочитав його думки:

– Писати – це добре. Але от, братику, у чому справа: ти повинен постаратися вивчити, наприклад, палацовий етикет. Знаєш, що це таке?

Загадкова фраза незнайомця розгубила Кирилка. Він геть не зрозумів значення слова «етикет», але слово «палацовий» привело його в трепет. Отже, він повинен освоїти щось надзвичайно важливе?..

Цілком задоволений досягнутим ефектом, суворий попутник замовк. Мовчав і Кирилко. Вже почало сутеніти, але карета неслася, не зменшуючи швидкості. Нарешті незнайомець виглянув у віконце й звернувся до юнака:

– Ну от, під'їжджаємо.

Незабаром екіпаж стишив хід, потім зовсім зупинився. Візник моторно зістрибнув з козел, висунув маленьку сходинку, розкрив двері карети.

– Виходьте, пане, – запросив він Теплова. Той вийшов першим і допоміг вийти Кирилку. Однак не встиг юнак ступити на землю, як переживання, нагромаджені за цей незвичайний день, і ковток свіжого літнього повітря після спертої атмосфери задушливих екіпажів зробили свою справу: в голові запаморочилося, коліна підломилися… Григорій спритно підхопив юнака й поніс до будинку, із хвіртки якого назустріч їм уже бігла схвильована Гафія, ще більш постаріла, але все така ж невгамовна, як і в молодості.

– Ой, та що ж це таке сталося з дитятком? – зарепетувала вона. – Неси його, Гришутко, до будинку, я там уже послала. Вечеряти давно пора, я щойно шанежки спекла та паски, та й молочка парного для тебе, Гришутко, приготувала – все, як ти любиш! І груздочки солоненькі… Усе це на столі! І ягідки теж. Нехай небагато, але зібрати встигла: очі у мене вже слабшають…

– Не хвилюйся, тіточко Гафіє, головне, щоб голова вціліла та руки-ноги на місці були, а решту ми поправимо. Вірно?

– Вірно, Гришутко, вірно!

Кирилка внесли в затишну кімнатку, роззули й поклали на ліжко. Гафія принесла кухоль парного молока, яке юнак з жадібністю випив і одразу ж міцно заснув, зовсім по-дитячому підіткнувши під щоку стислий кулак.

Наступного ранку Теплов прокинувся пізно й насамперед попрямував на кухню. Зрозуміло, Гафія порпалася біля палаючої печі. На столі вже рум'янилося блюдо пиріжків з капустою та грибами, був тут і глечик парного молока. Григорій узяв пиріжок, налив молока в кухоль, але перш ніж вкусити настільки улюблений простецький «сніданок від тіточки Гафії», запитав:

– А той що, невже спить дотепер?

– Якщо ти Ванюшку-візника маєш на увазі, то він на самому світанку піднявся й назад виїхав, – Гафія повернула до Григорія розпашіле від грубного жару обличчя. – Родина у нього, сам знаєш.

– А Кирилко?

– Цей надворі дрова коле.

– Невже? Ото добре! І як він?

– Ледве за стіл посадила, – посміхнулася Гафія, – та ледь змусила цього сіромаху хоч щось перехопити! А опісля одразу ж надвір помчав дрова колоти. І звідки в нього тільки сили?! Вчора непритомнів, сьогодні майже нічого не поїв, а вже цілу годину працює… Ти не сердься на нього, Гришутко, по всьому видно, хлопчина гарний, ласкавий… А хто він такий, до речі?

– Та так собі… майбутній царевич! – пожартував Теплов. Гафія подивилася на вихованця несхвально. Мовляв, настільки ризиковані розмови в іншому місці могли б завершитися досить кепсько. Добре, що тут їх не почує ніхто сторонній!..

Однак уголос сказала зовсім інше:

– Вам би, Гришутко, у лазеньку сходити. Тутечки нещодавно монастирські приходили, до них гонець зі столиці приїжджав щодо вас. То вони мені води наносили й лазеньку натопили. Я там вам віничків березових поклала й мильця…

– Дякую, тіточко Гафіє, ти просто думки мої читаєш!

– Та що ти верзеш!.. – зітхнула стара. – Чого вже там угадувати, якщо лазенька після далекої дороги – це найперша справа?!

– Було б добре Кирилка в чисте перевдягнути… У тебе щось для нього знайдеться?

– Аякже! Я от тутечки для послушників монастирських сорочки та штані шила, ще в лавру віднести не встигла. До речі, звідти вам дещо передали, от тільки не подивилася, що саме. Мішок он на лаві стоїть.

Куховарка махнула рукою кудись убік.

– Це добре. А чи збереглися у тебе, тіточко Гафіє, гребінь і дзеркало, що я зі столиці привіз?

– І ножиці, й гребінь, і дзеркало – усе є, Гришутко! Аякже?! Ножиці в скриню поклала, там і лежать…

– Тож лазенька вже готова?

– Готова, готова! – посміхнулася Гафія.

Діставши зі скрині ножиці й гребінь, Теплов вийшов у двір. Кирило, скинувши сорочку, оскаженіло рубав дрова. Був він надзвичайно худим і блідим, але при цьому демонстрував величезну працьовитість, що дуже сподобалося Теплову.

– Ви от