Читати книгу - "Вежі мовчання"

— Треба зустрітись, — провадив той, — переговорити. Буквально ненадовго. Ви зараз не в центрі випадково?

Розмова вийшла прецікава. Спочатку Островський ходив колами, запевняв і прохав щодо дитсадка, через який у міста і заводу вже більше трьох років тривав судовий спір. Ясна річ, що мова там ішла не стільки про будівлі, скільки про землю, Рад добре пам’ятав цю справу. Завод її виграв би точно, але не скоро. Тож витягти ще й цю скабку перед зустріччю із Хрінякою Рад би не відмовився.

— Але, — сказав Веня, — ми готові поступитися — згоду мера я вам гарантую, тільки якщо ви нам допоможете.

Радику це було дуже знайомо, і чогось подібного він чекав із самого початку розмови.

— У вас зараз там проблеми, — вів далі Веня. — Служба на вас кидається, як голодний пес на кістку, і таке інше… Однак рано чи пізно все минеться, з вашими-то можливостями, і все повернеться у спокійне русло. Коротше, у нас є прохання. — Він трохи помовчав, допиваючи капучино. — Там по справі один чоловічок проходить, Ігорьок Букреєв. Це мій кориш. Нам би дуже хотілося, щоб по закінченні бойових дій він залишився на своїй посаді. Його провини в тому, що відбулося, немає, ви ж самі розумієте, він людина не велика. Не маленька, але й не велика. Вам із Червоним Доном ще воювати й воювати, — тут Родіон ще раз подивувався такій поінформованості Вені, — а нам жити тут треба. І жити, зрозумійте, добре. Зможете забезпечити?

Родіон знизав плечима. Прохання явно не за адресою, він нічого не вирішував і не міг вирішувати в кадрових питаннях заводу, ні з Доном, ні за його відсутності. Тому напевно у такий спосіб його просто просили про прямий вихід на керівництво.

— Наскільки я розумію, вашого друга зараз у країні немає. А коли він повернеться, ви хочете зустрітися з моїм начальством?

Веня радісно кивнув головою.

— Він незабаром приїде. Буквально днями. Ми хотіли б мати ваші рекомендації, заручитися вашою, так би мовити, підтримкою перед зустріччю в Києві.

— Навіть не знаю, що вам зараз сказати. Хоч би як там сталося, навряд чи я зможу швидко допомогти. У ліпшому випадку до Києва я потраплю наступного тижня. Дуже багато роботи.

— Розумію. Я тут для вас дещо приготував із особистих архівів, — заторохтів раптом скоромовкою Веня, — щоб вам краще працювалося. Візьміть, — він простягнув досить об’ємисту папку. — Це вас ні до чого не зобов’язує. Почитайте, мені здається, що вам сподобається.

Родіон байдуже сунув папку в портфель. В офісі у нього назбиралося вже десятків два таких «дуже важливих папок із секретною інформацією» з різних міст. Безумовно, іноді там траплялися цінні відомості, але, як правило, це були купи нікому не цікавих слів.

— Не можу нічого обіцяти, — сказав він. — Якщо не заперечуєте, Веніаміне Семеновичу, давайте зробимо так: я на вихідних прочитаю, а в понеділок вам зателефоную. Адже від мене й справді мало що залежить.

— Вам так здається, Родіоне Костянтиновичу! З кожним днем від вас залежатиме все більше і більше. Тож я чекатиму…

Родіон нервував і дуже хотів піти — на зв’язку вже третій раз з’являвся Хріняка, причому дзвонив наполегливо й довго, але говорити з ним при Вені він не хотів. До того ж, нехай понервує трохи, старий кабан, наступного разу слухавку підніматиме!

Нарешті, Веня попрощався і на диво стрімко потяг свою товсту дупу в бік зеленоверхої церкви, під якою він лишив свій джип, і Рад зміг спокійно набрати номер НІХа.

— Родіоне Костянтиновичу, ну де ви пропали?! Терміново їдьте до мене! — незвично грубо гаркнув Хріняка. — У нас тут НП!

Ну й нахабний тип, подумав Рад. Сволота. Сам цілий день слухавку не брав, а тепер репетує! Яка ще може статися НП після всього, що він дізнався про контрабанду?! Завод підірвали, чи що? Тьху!

Хріняка сидів скуйовджений, спітнілий і переляканий. Його обличчя, яке залежно від настрою господаря змінювалося вже звично для Рада від спілої дині до висохлої сливи й навпаки, зараз було дуже схоже на розчавлений недбайливим піонером колгоспний помідор.

— Ольга Іванівна Єфремова, заступник Букреєва із зовнішньої економіки, сьогодні вранці впала в кому. Я цілий день у лікарні просидів. У Київ везти не можна, викликали фахівців сюди, та що там й казати, намучився! — гаряче заговорив він. — Розумієте, яке лихо! У неї ж діти, двоє, молодша дівчинка — ще школярка, навіть не знаю, що робити! Ви нам через Київ нічим допомогти не можете? Може, є якісь знайомі лікарі? Напевно ж є!

Він виглядав жалібно, незвично сентиментально, і в Родіона відразу пропав бойовий дух. Справді, НІХ цілий день боровся за життя людини, а він тут зі своїми проблемами. Втім, проблеми безпосередньо стосувалися справи, і вирішувати їх потрібно негайно, тому,

незважаючи на ситуацію, він все-таки вирішив задати кілька питань, не торкаючись обшуку у своєму кабінеті й інших непорозумінь, які на тлі проблем із здоров’ям людини здавалися незначними дрібницями.

— А зараз як її стан? — поцікавився він обережно. Рад не мав ніяких зв’язків у світі медицини, не знав особисто жодного лікаря. Він ніколи не хворів, навіть грипом, тому знайомитись ближче з «убивцями в білих халатах», як називав лікарів його батько, не виникало ніякої потреби. «Тримайся подалі від лікарів, — радив старий Ус, — здоровішим будеш!» І мав, як завжди, рацію, хоча сам свого ж принципу і не дотримувався.

— Трохи краще. Головне — ніч пережити, а там має полегшати. — Хріняка дістав хустинку й витер піт із чола. — А я думав, ви — людина столична, може, чимось зарадите. Пробачте мені за грубість, але перенервував сьогодні страшенно, от і зірвався!

— Та нічого, буває, це ж із кожним може трапитися. Назаре Івановичу, можна питання по справі?

Хріняка втомлено відкинувся в кріслі й махнув рукою. Він здавався дуже добрим, дуже домашнім, неофіційним, рідним і комфортним. Задавати погані запитання зовсім не хотілося.

— Ви згадали вчора про кримінальну справу, через яку СБУ вилучило документи. Але мені стало відомо,