Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

виглядали українці в очах росіян XV–XVII століть. Є чимало свідчень, що самі тогочасні росіяни скоріше сприймали українців якщо і як братів, то досить не схожих на них самих. Інколи їх навіть залічували до категорії «німців», тобто чужих, іноземців, від слова «німий», у сенсі, «той, хто не говорить російською» (англієць Джайлс Флетчер у XVI столітті писав про кілька тисяч найманців, яких росіяни звали «німцями» і серед яких було багато «черкас» — див. далі). Не забуваймо — у Москві обов'язково перекладали «грамоти білоруського письма», тобто листування старою книжною українською і білоруською мовами. Загалом же українці найчастіше називалися термінами «литва» (тим самим словом називали білорусів), «білорусці» (про це див. розділ І), «литовські» чи (після Люблінської унії 1569 року) «королівські» люди, а козаків ще й словами «запороги», «черкаси», «черкасці» (існує чимало недостатньо правдоподібних гіпотез, найпоширеніші — від назви міста Черкаси або від кавказьких черкесів), «хохлачі» (через особливу зачіску — оселедець) тощо. З «царськими людьми» їх не плутали, вважали іноземцями, оскільки вони говорили іншою, хай і близькою мовою (див. розділ І, про назви Велика і Мала Русь), і не служили цареві. Саме козаки як найактивніший елемент українського суспільства відіграли провідну роль у формуванні етнічного типу українця — «козакорусса», а назви, що вживалися спочатку щодо козаків (ті ж «черкаси» та «хохлачі», потім «хохли»), — згодом поширилися на всіх українців. Особливої довіри до «єдинокровних братів» російське політичне керівництво ніколи не відчувало — щодо українців та білорусів завжди виникали підозри, що вони, по — перше, є людьми «конфесійно зіпсованими», не до кінця православними (адже живуть з католиками й уніатами в одній країні, під їхньою владою і навіть родичаються — це в тогочасній Україні та Білорусі дійсно не було рідкістю, особливо в аристократичних родинах), а по — друге, чужими підданими, отже, потенційними шпигунами і зрадниками (в майбутньому «непевність» «єдинокровних братів» називалася «малороссийской шатостью»). За указом першого царя з династії Романових Михайла Федоровича від 1624 року всіх вихідців з українських та білоруських земель мали ретельно перевіряти місцеві воєводи, щоб запобігти «зраді», так само як і втікачів — росіян, що поверталися з литовського полону. Тоді ж князь Іван Голіцин (рід котрого, за іронією долі, був заснований вихідцями з Литви, Гедиміновичами) казав, що «русским людям служить вместе с королевскими нельзя ради их прелести [цікаве тогочасне російське слово зі значенням" спокуслива брехня". — Д. Ж.]: одно лето побывают с ними на службе, и у нас на другое лето не останется и половины русских лучших людей, не только что боярских людей; останется кто стар или служить не захочет, а бедных людей не останется ни один человек». Тому ставлення до українців за часів існування двох великих князівств, про які йде мова в цьому розділі, було, м'яко скажемо, настороженим. З ними, проте, активно торгували, що не виключало зіткнень і в цій сфері: так, 1632 року цар наказав воєводам прикордонних міст Московської держави заборонити торгівлю українським («литовським») хмелем — причому запровадження ембарго аргументувалося не тим, що той хміль поганий чи цар бажає підтримати «власного товаровиробника» (що в принципі не виключено), а тим, що в «литовських землях баби наговорюють на хміль, аби навести ним у наших містах мор» — у Московській державі саме починалась якась епідемія, тож карантинні заходи були, може, й доречні, але сама аргументація! Пригадаймо, що у Московській державі захід узагалі асоціювався зі стороною єресі, латинників, ворогів — звідти прийшов Лжедмитрій І, туди ж вистрілила гармата з його (чи знову не його?) прахом після знетронення 1606 року. Таким самим було і ставлення звичайних росіян до «латинської зарази» — як ми вже говорили, 1547 року родичів новопроголошеного царя Івана IV, Глинських, звинуватили в чаклунстві й бажанні занапастити святу Русь (ніби бабуся царя по материній лінії, Анна Глинська, перетворившись на сороку, літала над Москвою і підпалювала місто якоюсь чаклунською водою, отриманою з людських сердець — ну чим не магія вуду?). Не дарма 1650 року підчас переговорів з відомим російським церковним діячем Арсенієм Сухановим генеральний писар Хмельницького Іван Виговський вигукнув, що цар усіх українців не вважає православними, та Суханов, щоправда, одразу став це заперечувати. Дуже промовистими щодо наявності мовних, культурних та інших розбіжностей є спорадичні намагання московських правителів ліквідувати ці розбіжності, що надзвичайно яскраво ілюструє стаття 19 з відомих Коломацьких статей, підписаних гетьманом Мазепою під час його обрання 1687 року (див. розділ IV). Фактично культурна асиміляція українців (зокрема через шлюби) проголошувалась основою державних україно — російських зносин.

Щоправда, випадки одруження українських старшин з росіянками і навпаки наприкінці XVII — у першій половині XVIII століття так і не стали загально-поширеним явищем (парадоксально, але в одному з доносів на Івана Мазепу на початку XVIII століття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяє своїм наближеним укладати мішані шлюби). Не були надто поширеними такі шлюби і в епоху, про яку йде мова у цьому розділі. Хоча такі випадки, безперечно, траплялися (згадаймо тих- таки Глинських), але результат часто був не надто веселим — культурні розбіжності давалися взнаки досить швидко і серед еліти (отже, Леся Українка писала свою «Бояриню» не на порожньому місці), і серед звичайних людей. (Як не пригадати один трагікомічний випадок із «Записок про Московію» Герберштейна про якогось німецького (з контексту не зовсім зрозуміло, з якої саме країни) коваля Йордана, що одружився з росіянкою, котра постійно скаржилася, що він її не кохає, адже ніколи не б'є, як заведено у її народу! Зрештою ковалеві це остаточно набридло, і він довів дружині силу свого кохання згаданим вище способом, що мало для неї, з огляду на специфіку професії чоловіка, вельми сумні наслідки.) А ось звістка німця — найманця Генріха Штадена, котрий близько 12 років прожив у Московській державі й навіть був опричником у Івана Грозного, про те, що під час розгрому царем Новгорода його людьми щонайперше були вбиті всі іноземці (насамперед «поляки» та «литовці» в широкому сенсі цих понять) і навіть ті росіяни, котрі одружилися з іноземними жінками (мались на увазі знову-таки здебільшого змішані шлюби з вихідцями з Великого князівства Литовського), є вже зовсім не смішною, будучи сумним свідченням вкоріненої в тогочасному російському суспільстві ксенофобії, зокрема, і стосовно тих-таки українців з Литви. Аби співвітчизникам автора не доводилося «червоніти» через те, що в цьому плані українці чимось «відставали» від росіян, нагадаємо, що 1668 року під час антиросійського повстання в містах Лівобережної козацької України мали