Читати книгу - "Марiя"

«Поїду до Дрездена — і край!» Отак вона-тоді в каретці сказала Івану Сергійовичу, коли бідкалася про Куліша, а він зовсім просто заспокоїв: «Поїдете до Дрездена — і все».

Зараз і самій було дивно, що надавала усьому тому такого значення. Згадала, як у дитинстві вчили її, як кожну дівчинку, вишивати й в'язати. Раптом молодші почнуть гратися, пустувати, заплутають, порвуть нитки — сиди, та розплутуй, та зв'язуй ниточки.

Вона це терпляче робила, хоча виходили з того нікому не потрібні серветки, якісь накидки, набридлі комірці та нарукавнички, що горами лежали в комоді.

Оце й зараз сиділа б і розплутувала, розв'язувала, зав'язувала б переплутаний, де-не-де скріплений клубочок незрозумілих, не потрібних їй взаємин з цим химерним самолюбом Кулішем.

А от зараз вона сидить за круглим, не дуже великим, столом а ідеально чистій їдальні пана і пані Рейхелів і прислухається до жвавої розмови Адольфа Реихеля і Івана Сергійовича.

— Так, так, ви саме, певне, були в дорозі і ще не прочитали в газеті, — каже Рейхель. — Двадцять дев'ятого квітня Австрія оголосила Італії війну.

— Цього слід було чекати, — киває головою Тургенев.

— Усім, хто стежить за європейськими подіями, відомі слова Меттерніха: «Італія — це лише географічне поняття». Він хоче довести, що Італії нема як держави, і Гарібальді, незважаючи на всі свої незгоди з Кавуром, який, звичайно, в єднанні з Віктором Еммануїлом і Наполеоном домовився про спільні дії, республіканець Гарібальді тепер заявив: «Насамперед треба очистити італійську територію від австрійців, а там видно буде!» Гарібальді збирає свої одчайдушні загони для визволення Італії від австрійців.

— От хто може захопити навіть таких старих, як я, так це Гарібальді, — мовив Тургенев. — Нічого б я не хотів так зараз, як опинитись хоча б на місяць в Італії, на власні очі усе побачити!

— Це було б для вас надзвичайно. Який прекрасний матеріал для ваших майбутніх творів! Між іншим, кажуть, багато молоді — поляків і навіть росіян — пробирається туди, в загони Гарібальді, різними шляхами, і через наш Гейдельберг також. А у вас інша мета: лише спостерігача-мандрівника, відомого письменника, вам шлях всюди відкритий, — сказав Рейхель.

— Проте в такій ситуації навіть моя стареча холодна кров, певне, не витримала б, — добродушно усміхнувся Тургенев. — Раптом я також закричав би: «Evviva ' Гарібальді!» А тебе б за це різками з кількох сторін. Молодому це нічого — тільки кров полірує, а старому навіть-символічні різки — вже не те... Як один мужик сусіднього поміщика, якого «по-батьківськи» хазяїн на стайні покарав, мені казав: «Воно не те щоб боляче, а перед бабою соромно». Ну, та вам наші порядки незрозумілі, от тому душа й радіє, коли десь повіє вільним вітром.

— Уся Європа зараз цим живе. Кожна країна, звичайно, посвоєму, з своїх позицій і інтересів, розцінює становище. Герцен уже в кількох статтях у своєму «Колоколі» пише і весь свій пал скеровує проти Австрії, доводить, що сучасна Австрія це не народ, а поліцейський захід, зведена адміністрація і ні до чого живого не примикає.

— А ми саме збирались з Рейхелем у Відень — і в його музичних справах, і до його рідних, — вставила пані Рейхель.

Чоловіки розмовляють по-німецьки. Марія розуміє все, але не наважується встрявати в розмову. Та й пані Рейхель, Марія Каспарівна, видно, з такою насолодою говорить з нею no-російськи, та ще и з такою чисто московською вимовою, і обличчя і весь вигляд у неї привітної, хоча й стриманої, російської жінки. Марія відчуває, що обоє вони — і Марія Каспарівна, і її чоловік Адольф Рейхель—дуже раді їм, немов давно чекали. Це справді було так. Навіть зовсім несподівані для них гості з Росії були радістю.

А Марія ще вагалась — як це відразу піде до них, без попередження!

Правда, з Іваном Сергійовичем усе було зручно, де б вони не опинились, таким він був спокійно тактовним, чулим і уважним. У його присутності усе якось само собою ставало на своє місце і ніхто не міг потрапити в ніякове становище.

Коли вона так категорично вирішила, що поїде до Дрездена, він сказав:

— Я здам вас у Дрездені Рейхелям, і тоді вже поїду до Парижа. Пані Рейхель, Марія Каспарівна, виросла в сім'ї Герцена, з ним і за кордон приїхала й вийшла заміж за свого вчителя музики, німця Адольфа Реихеля, і з ними згодом переїхала на його батьківщину. Я знав її ще дівчиною, звик бачити завжди з матір'ю Герцена і його дітьми. Здається, вона була ближча з ними, ніж з його дружиною Наталі. Взагалі член їхньої сім'ї — як, чому — не пам'ятаю. Я тоді мало звертав на неї увагу, вірніше, не зосереджував уваги. Для мене було досить того, що член герценівської родини. Значить, людина своя! Тепер її чоловік Рейхель — директор Дрезденської консерваторії. Я давно їх не бачив.

«Певне, і Герцен давно їх не бачив, — думала Марія, сидячи в затишній невеличкій їдальні. — Певне, тільки старі, давні спогади з'єднують легендарного вигнанця з цією, мабуть, поміркованою, добропорядною, надзвичайно милою, культурною німецькою родиною».

Марія Каспарівна пригощала кухеном, кавою, дуже гостинно, але без метушні, дивилась уважно й привітно на Марію.

«Марія Олександрівна вперше за кордоном», — сказав Тургенев, знайомлячи їх. Тож стільки ще перед нею відкрить, насолоди...

...Вона, Марія Каспарівна, такою ж молодою опинилася з Герценами на чужині? Ні, ще молодшою.

Як давно це було! Скільки років минуло? Дванадцять? Тринадцять? І яких років!

Сорок сьомий рік в Італії. Сорок восьмий