Читати книгу - "Льодовик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я побачив тоді цих пуцьвірінків через відеоспостереження випадково, бо навіть не думав, що вони настільки знахабніють. Надавав потиличників і відпустив. Хоча й сам потім посміявся, уявивши, як ці горобенята запихають Міху в корзину з оберемком газет і обрубують кінці. І він летить: «Па–па, Міха!» — і всі роблять йому ручкою.
Але ж я то знаю, що з Міхи редактор суто номінальний, він там із самого початку ні в що не втручається та й самої газети не читає. Думаю, він і йшов саме з цією умовою, аби ні в що там не втручатися і нічого не читати… Іра також про це знає, Петруня ще знає, ну і, звичайно, про це знають ті, хто з ним працює і хто його наймав. Можливо, що ці юнаки із «Молодої сили» також про це знають, але просто не можуть знайти іншого колаборанта для показового польоту чи топлення в лайні?
Міхові шефи — також із «дорогих гостей», — ці ефесбешники під прикриттям «Общєства по связям із соотєчєствєнніками» довго не могли знайти редактора для своєї єдиної на всю Україну російськомовної газети, на яку наш уряд дав дозвіл і яка мала розповсюджуватися не у межах їхніх бляшаних парканів, а серед наших громадян. Хоча, як на мене, — це марна затія. Бо ж газети зараз і так мало хто читає, а московітські тим більше.
Щось із півроку оголошували конкурс за конкурсом (згідно з нашими законами), але ніхто не з'являвся, взагалі не було жодного бажаючого. Аж поки наш Міха не надумав прославитися і стати колаборантом. Ще й Мамонта підговорив, просто для того, щоб конкурс відбувся. Проте Мамонт за національністю росіянин та ще й за освітою не журналіст, а інженер–зв'язківець, а їм потрібен був хтось не лише з українським громадянством, а ще й із титульної нації і з прізвищем на –енко. А тепер ще і я з ними в одній зв'язці, так вийшло. Але я за Міху просто горло порву. Тим часом Міха вже мені натякав, що Петруню до нас упровадила українська СБ. Він так і сказав «упровадила», слова такі знає, редакторські.
— Петруню, а що, наша СБ вже хіба не працює на Московію? — не втримався я ще тоді, щоб не підколоти нашого садівника, хоча мені й пофіг, «упровадили» його до нас чи ні.
Він вирячився на мене, а потім відповів дуже так серйозно, закотивши варґу:
— Думаю, що ні.
Потім я по дурості ще Міхові зображав, як Петруня закочував ту варґу, а він перед тим пообідав дерунами у «Пузатій хаті» й дихав на мене часником, і від того я почувався ще більшим зрадником. А Міху, позаяк він ту газету робить, її ж все одно майже ніхто не читає, хлопці із «Молодої сили» мали б ще й охороняти. Та й Іра так само каже, коли приїздить «люксом» по обледенілому автобану з Одеси.
— Миколо! — звертається вона до мене. — Ті юні месники, що хочуть провчити Міху, мали б ще допомагати тобі берегти його дупу, а не робити засідки.
Іра за словом у кишеню не лізе, а про засідку їй Петруня сам проговорився. Ті хлопці не полінувалися і, мабуть, цілу ніч поливали у нас під ворітьми і таку ковзанку зробили, а там же одразу й косогір. А тоді ще у нас камер спостереження не було, і весь той підступний задум їм майже удався. Винахідливі наші хлопці до таких штук, виявляється. І якби не мій водійський досвід, усе могло б закінчитися дуже невесело.
Хлопці, видно, начиталися не тих книжок і все надто близько приймають до серця. Хоча деколи Міха й мене настільки виведе, що, здається, і сам придушив би, як гусака… Але я швидко відходжу. А от ті хлопці — ні. І бажання розібратися з колаборантом Міхою у них, здається, лише наростає. Правда, на нашій вуличці вже давно не показувалися, бо тепер і у нас, і у «дорогих гостей» через дорогу скрізь камери. Проте у місті, коли ми вирушаємо у редакцію, небезпека залишається.
Хоч усі наші міста тепер суціль українські, але й російську, чи то пак московітську, також чути. Бо й у своїх, колишніх російськомовних, ще деколи проривається, та й «дорогих гостей», коли вони вириваються із–за своїх бляшаних парканів одразу чути. «Русо турісто» совкової закваски, яке було, таке й лишилося — крикливе й нетерпляче. Ну а свої, з поза «бляшанок», то тепер у нас навіть старушенції — внучки енкаведистів, що дожили до наших днів при нормальній пам'яті, російською розмовляють хіба вдома, та й то пошепки. І не через те, що чогось остерігаються, а з принципу, як усі! Бо, мовляв, якщо вони усіх нас без розбору хотіли спалити нейтронами, то тепер слова їхньою мовою від нас не почують.
Це був спонтанний і у дечому, можливо, хаотичний, але настільки піднесено–патріотичний порив, що тепер навіть пригадати важко, з чого те все почалося. Але за якийсь тиждень навіть на банкоматах (де засвічується вибір мови) і то не стало російської. Бо й справді, яким тупим треба бути, щоб не прочитати (враховуючи мовну близькість) те саме українською! Наступне, що мене здивувало, — це відмова від імен та по батькові в офіційному мовленні і на різних офіційних бланках, а також те, з якою оперативністю це було втілено. Мовляв, московітська традиція — на фіг! Ми ж європейці, у нас тільки імена і прізвища, як було колись, за козаків… І таке інше, і тому подібне.
Перетерпіти і пробачити! Саме цього вчила до Льодовика Українська православна церква Київського патріархату (не знаю, мабуть, й інші того ж вчать, просто в інших я не бував) і сама дочекалася об'єднання у єдину помісну. Відбулося це якось тихо,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льодовик», після закриття браузера.