Читати книгу - "Скарб Зеленого Байраку"

І тоді Оксана розповіла, як у дитинстві знайшла скарб у печері, показала своє намисто — воно ж із того скарбу.

— Он воно що! — несподівано вигукнув професор. — А я весь час думаю, звідки у вас ці чотки!

— Які чотки? — здивувалася Оксана.

— Та ці ж, які ви носите замість намиста! Це старовинні чотки з бірюзи, можливо, персидської або арабської роботи, вони були поширені на сході, в мусульман. Он воно що! А я все думаю, хто так майстерно підробив скло. Тепер усе зрозуміло. В найближчі дні поїдемо до Зеленого Байраку і заберемо скарб. — Професор дістав карту Придніпров’я. — А покажіть-но, де це село.

Оксана відшукала село Зелений Байрак:

— Ось воно. Отут був маєток Шнейдерів, а тут байрак. Непийвода сидів замислившись, а потім промовив:

— Боюся тільки, що того скарбу вже немає. Та нехай усе пропаде, найважливіше це книга. А втім, усе важливо. Отже, їдемо. Кого візьмемо?

І вони заходилися обмірковувати склад майбутньої експедиції.

З туману, що навис над Дніпром, народжувався погожий осінній день. У плавнях уже почало жовкнути листя верб і осокорів. Сіра гладінь древньої ріки тьмяно поблискувала. На південь, з рідного краю, перелітали зграйки качок і гусей.

Як сходило сонце, Оксана вийшла на верхню палубу, сіла біля самого борту і задивилася на береги, що повільно пливли з обох боків. Зрідка її погляд зупинявся на самітному човні рибалки або стежив за чайками, що пролітали над водою.

Професор покликав її снідати, і Оксана знехотя відірвалась од своїх думок. Багато що згадалося їй на дніпровському привіллі, але дівчина нічого не сказала ні професорові, ні товаришам. До пристані Зелений Байрак причалили опівдні.

На березі їх уже чекали. Не встигла Оксана роздивитись рідні місця, як віз зупинився біля колишнього панського будинку, де тепер була контора і жили робітники. До експедиції приєдналися двоє робітників, і всі рушили парком до скіфської могили.

За ці роки парк змінився, місцями став густіший, подекуди з’явилися галяви. Скіфська могила геть заросла акаціями.

Стара акація, до якої Оксана колись прив’язувала вірьовку, спускаючись у печеру, стояла, наче мати серед дітей, і, ніби матір, берегла їх. За нею височів кам’яний воїн і так само дивився на схід сліпими Очима. І як тоді, дуже пахло чебрецем та полином.

Оксана наполягла, що перша спуститься в печеру. Хлопці-студенти страхували її. От і майданчик з плитою. Вузький прохід між плитою і входом. Той самий дух звіриного лігва, тільки лисиць немає.

Сіпнувши канат Оксана дала знати, що вже в печері. Невдовзі, крекчучи і сопучи, спустився професор, а за ним два студенти. Робітники спустили ліхтарі й акумулятори. Увімкнули два ліхтарі. В печері стало світло. Оксана оглянулася.

Все як було. Ці камені поклав батько. За ними в маленькій печері — скарб.

Разом відкотили каміння, Оксана освітила вхід у лаз і мимоволі скрикнула: вузька щілина була порожня, трохи далі височіла кам’яна стіна. Ні, помилки не може бути. Більше ніде в печері немає такої купи каміння. Вкрали скарб? Але чому щілина така маленька? Вона була більша.

Підійшов занепокоєний професор.

— Обвалилася стеля, і камінь закрив лаз.

Насилу відсунули величезний камінь.

І тоді дівчина побачила, що все на місці. Професор узяв книгу і почав швидко гортати жовті сторінки.

— Пергамент! Написано по-польськи! Арабські записи. Ага! Нарешті! По-українські. Танцюра? Швайка? Постривайте! Так це ж дума про побратимів. Ні! Це записи про життя. Хтось із побратимів сам записывавший історію свого життя. А ось і каламар! — радісно вигукнув професор, зазирнувши десь у щілину. — Виносьте усе на світло!

Багато-багато років минуло відтоді, як чиїсь руки складали в печеру свою здобич. Тепер Оксана дбайливо виймала речі, обережно загортала їх у м’який папір і складала в ящик. Гроші зібрали в торбинку.

З великими труднощами витягли ящик нагору, довелося скинути в озеро плиту, щоб на майданчику один хтось міг сісти.

У великій кімнаті контори радгоспу до пізньої ночі розкладали скарб побратимів, заносили до списку, а коли всі, потомлені, поснули, Оксана вийшла на веранду і просиділа там до світанку.

Вранці скарб почали пакувати. Пароплав мав бути ввечері, тому не поспішали. По обіді Оксана пішла на могилу матері. Півники, що їх посадила вона з батьком, розрослися, вкрили землю навколо могили. А вербу хтось зрубав. Поплакала Оксана, згадуючи своїх рідних.

Хата, де вони жили, не збереглася, тільки де-не-де виднілися залишки підмурка. Задумавшись, дівчина знову повернулась в парк і не помітила, як дійшла до скіфської могили. Як у дитинстві, сіла на схилі могили і дихала на повні груди пахощами землі, чебрецю і полину.

Тихий погожий день. Прилетіла непосидюча синиця, щось неголосно защебетала Оксані і полетіла далі. З трави викотився їжак. Можливо, нащадок тих їжаків, що лякали колись дівчинку. Оксана, сумно всміхнувшись, стиха доторкнулася до тваринки; їжак одразу ж задріботів убік, навіть не згортаючись у колючий клубок, наче був певен, що йому не заподіють зла.

Надвечір виїхали. На пароплаві Оксана замислено сиділа біля поруччя. Підійшов професор.

— Оксано, — мовив, — я зробив такий висновок, правда, не остаточний. Найдорожче в скарбі, звичайно, книга. В ній охоплено досить великий проміжок часу. Це записи побратимів про похід на теперішні Феодосію та Євпаторію, про перебування в полоні одного з козаків. Є дуже цікаві дані про побут того часу. Польські записи, як я зрозумів, свідчать про повстання посполитих. Отже, це ніби хроніка