Читати книгу - "Векша"

href="#n_33" title=" Морана — злий дух, який, за віруванням слов’ян-язичників, приносив смерть. ">[33] прийде до них. А помирати дуже не хотілося, ось вони і стали просити помочі в богів. Коли враз загриміло над лісом, став Перун метати з неба на землю вогненні стріли, дощ полив. Страшно стало ловцям, заплющили очі, лежать ниць на землі, гадають, що й богів чимось прогнівили. Аж це як гримне над ними, як затріщить!.. Небавом стихло все, тільки ліс угорі шумить та ще неподалік щось мовби горить. Підвели голови, бачать — за кілька кроків від них дерево повалене палає, а біля нього глухар забитий лежить. Зібралися з силою ловці, підповзли до вогню, обсушилися, птаха обпатрали, засмажили на вогні, половину з’їли, половину лісовикові залишили. Потім уже здогадалися, що це над ними сам Перун змилостивився, вдарив стрілою у дерево, запалив його, а глухаря вбив. Підживилися, зробили з кори козубок, обмазали землею, вогню туди священного поклали й рушили далі. Після цього й лісовик подобрішав, наслав козу вбити та ще й з лісу допоміг вибратися.

Відтоді й горів незгасно в древлянському селищі в пічурках Перунів вогнь, доки погані хозари не напали. А вже потім оселився він у дідусевій хижі неподалеку від Тетерева.

Однодеревка ткнулася носом у глинястий пологий берег. Векшу хитнуло вперед. Спогади від нього одразу ж відлетіли, як наполохані птахи.

— Витягуйте! — гукнув Куделя.

Веслярі вистрибнули на землю, вхопилися за довгий ланцюг і витягли човна до половини з води.

— А це хто такі? — спитав Векша гостя, кивнувши на могилу, де походжали два вої із списами.

— То сторожові люди, княжі дозорці. Пильнують поле, щоб печеніги не напали зненацька на Русь. Запримітять, як наближатимуться, запалять смолу, і чорний дим тоді підніметься вгору. Його побачать інші дозори з пагорбів та веж городських і собі повідомлять далі. Так вони швидше за найпрудкіших гінців сповістять Київ і всю Русь про небезпеку.

Розташувався похід уздовж берега.

Одразу ж спалахнули численні веселі вогнища й стовпи диму потяглися до неба.

Векша й Путята принесли по в’язці сухого гілля. Куделя заходився готувати вечерю, а вони подалися слідом за воями в сагу на лови. Повів їх туди рудовусий дозорець.

Побіля очерету й лозняку на плесі плавала сила-силенна качок і гусей. Вони, неначе свійські, зовсім не полохалися людей. І тільки тоді, як поруч шубовсне пущена з берега стріла, табуном кидалися від того місця.

Вої випустили десятків зо три стріл, а вбили тільки одну гуску — цілитися з-за очеретів було незручно.

— О, ні, з цими ловцями-молодцями не буде, мабуть, у нас сьогодні вечері, — кривився дозорець. — Печеніги дуже б зраділи, якби зустрілися з отакими невправними лучниками. Доведеться самому братися за діло. Він підняв лук. Цілився довго, заскаливши око, й одразу ж підбив качку.

Але потім і його стріли, минаючи дичину, булькали в воду. Вої і собі почали кепкувати з дозорця, казали, що то йому заважають цілитися вуса. Вуса ж у нього були справді неабиякі — пишні та довгі, аж до плечей сягали.

Векша стояв збоку, заздрив тим, у кого були свої луки, бо йому страшенно хотілося спробувати й своїх сил на таких ловах.

— Давайте до них підпливемо, — запропонував один з воїв.

— Човна вони знають, — мовив дозорець. — Ми вже привчили їх до нього.

“А що, коли по-своєму спробую наловити? — подумав Векша. — От тільки чи не глибоко в затоці?”

Спитав у дозорця.

— Як де, — пояснив той, — скраю буде по пояс, а там далі, біля качок, і по шию дістане.

Векша почав роздягатися.

— Куди ти? — зупинив його дозорець. — У річку не йди купатись, а то розженеш нам дичину.

— Я не купатись, я на лови.

— Де ж твій лук?

— Я без лука, з дудочкою хочу.

— А-а… — зрозумів дозорець, — тоді йди, тільки торбу з собою прихопи, може, знадобиться.

— Ну, давай, давай! Побачимо, який з тебе молодець, — підбадьорювали вої.

Векша зламав при березі суху торішню очеретину, продовбав її прутиком, надів через плече торбу, вкинув у неї каменюку, аби вона затонула в воді, й побрів у сагу.

Ховаючись поза кущами верболозу, підкрався до чистоводу, взяв дудочку в рот, безшумно занурився, так що зверху лишився тільки кінчик очеретини.

Йшов повільно, ноги грузли в мулі. Вже подумав був, що попростував кудись убік од табуна, як раптом загледів над головою качині лапки. Простягнув руку, швидко схопив птаха за лапки й смикнув до себе.

Качка відчайдушно пручалась під водою, поки він не впхнув її в торбу. Вгамував цю, а тут показалась іще одна. І та небавом була в торбі. Але вона, коли її затягував під воду, голосно закахкала, налякавши, певно, весь табун. Він знявся й полетів — про це Векша догадався по шуму води.

Хотів уже виринати, коли це помітив угорі чималу тінь.

“Гуска!..” — зрадів і одночасно, випустивши з рота дудочку, міцно вхопився обома руками за лапи.

Гуска попалася велика, билась, аж вода вирувала, мов у казані, насилу вгамував її.

— Оце так лови! — дивувалися всі, коли Векша вибрів на берег із своїми здобутками. — І де ти взявся такий?

Рудовусий дозорець поплив на своєму маленькому човенці, зібрав убиту дичину, стріли й запросив усіх ловців завітати до його багаття перегодя, коли він приготує вечерю.

Одну качку дозорець віддав Векші, щоб той відніс її своєму господареві.

Пішов Векша на могилу до дозорців пізно, тоді, як Куделя з Пу-тятою вже повкладалися спати.

Рудовусий дозорець сидів біля багаття. Сьогодні вночі була його