Читати книгу - "Quid est Veritas?"

— Дотримує законів!

— Пон-тій Пи-лат Спра-вед-ли-вий! — покрив усі вигуки дужий бас.

— Vale![68] — немов одними грудьми зітхнула юрба.

Вояки помічних когорт, що завтра мали виконувати службу порядку, дефілювали перед Пилатом, прямуючи до своїх вояцьких храмів і богів, із статуями, з якими не розставалися навіть у походах.

За старшинами виступали прапороносці-вексилярії з орлами — знаменами цісарського Риму, тими поганськими ідолами, що їх по довгих дебатах Пилат згодився перенести з Єрусалима до своєї резиденції в Цезареї.

Прокуратор іронічно посміхнувся. Ось вони, ненависні юдеям зображення: вовчиці — знак родовитих квіритів, синів Риму, ось образ дика — символ сабінців, а оце коні — ознака земляків із Альбі… Ще далі мінотавр, прапор Кампанії… Статуетки крилатих «Вікторій» — «Перемог»… Молитовно простягнені бронзові руки на високих держаках… Медальйони із своєрідним профілем цезаря Тиберія… Розгорнені прапори з пурпурової тканини, «дракони»[69] — знамена кінноти…

Все це вироїлося, немов об’явилось із казки, яка виходила з монументальної брами і вливалася в пурпур погасаючого дня, стоплюючись у безсмертній славі непереможного вічного Риму…

Пилат дивився на прапори, що радісно танцювали в повітрі, та думав:

— Невже це те вигнання прапорів із Єрусалима, що мало б стати приниженням Риму?..

А в серці підіймалося п’янливе й радісне передчуття перемоги… Перемоги не Пилатової особи над Іродом, але перемоги Риму… Спокійна й певна тріумфувала велич Риму над плазунською ненавистю хитросплетених інтриг.

Раптом відчув чуйністю старого вояка, що хтось стоїть у нього за плечима.

Ще раз рухом піднятої правиці відповів юрбі на невгавні привітання, а тоді вже обернувся.

На порозі знов стояв Корнелій. Видко було з обличчя, що приносить незвичайні, але не сумні новини.

— Ще якась нова точка програми? — жартівливо сказав задоволений видовиськом походу прокуратор.

— Несподівана! І дуже нова, кляріссіме! Із Самарії приведено… Еліага! Пам’ятаєш? — замовк на хвилину, смакуючи ефект свого повідомлення.

— А! Того щасливця, що знайшов «золотий скарб» Мойсея чи Мезу[70], їхнього головного пророка чи півбога… І десь на горі…

— На горі Ґаризим. Його, кляріссіме! Але не самого, а вкупі із славнозвісним «вождем», «повстанцем» чи харцизом, залежно від обставин, ну, й платні!

— Варравою? — ступив крок уперед Понтій.

— Ти сказав, кляріссіме! Так, Варравою!

— Маємо сьогодні щасливий день[71]. Тепер я готов повірити, що дійсно на тім Ґаризимі було закопане таємниче начиння!

— Та ще, може, й тим самим Варравою, що, звісно, «його не вкрав, лише взяв, коли ніхто того не бачив», як сказав поет, — додав сотник у тон прокураторові.

Пилат притакнув і погладив рукою свій м’ясистий карк:

— Дуже добре! Зараз по святах займемось докладно цією справою.

— І на Цербера[72]! — хто знає, що ще вимотається з цього самарянського повстання!

— Знати тяжко, але припускати можна вже й тепер, що головний герой надто ховається в тінь…

— Тож у затінку кожен виглядає кращим!.. Але вже час витягти його на денне світло!

— І показати в усій його красі! — всміхнувся Корнелій.

Мовчки подивились один на одного. Докладніше говорити не було потреби. Обидва вже мали докази, що цієї справи без сумніву дотикалася рука Ірода Антипи.

Того вечора дуже довго, аж до пізньої ночі, Пилат проходжувався сам-один по палацових садах. Прокула почувала себе недобре.

— Старіюся, Пилате… — говорила лагідно. — Старіюся! І сплачую рахунки за пережите. Наприкінці четвертого десятка є що згадати! І серце, як ветеран, що постарівся в безнастанних боях.

— … З яких, однак, завжди виходив і знову вийде переможцем! — погладив Понтій тонкі Прокулині пальці.

— Тим більше потребує воно відпочинку й заслужило на нього, — лагідно всміхнулася Прокула. — Спробую заснути…

Але сон цурався Пилата. Дарма, що тепла ніч була темна й сонна.

На копцях і гірських вершках давно вже поснули фальшиві вістуни передчасного народження пасхального місяця, що таки не об’явився на небі цієї ночі…

А Пилат все ще ходив і думав. Думав уже не лише про своїх ворогів, про свої повинності та обов’язки римлянина, громадянина і прокуратора.

Тиша теплої ночі м’яко усувала ті офіціальні клопоти, що заповнювали прокураторові дні. Власні, інтимні, родинні справи виступали тепер яскравіше з лагідної тіні ночі.

Ніби зверху все було добре. Однак у глибині душі зароджувалася тривога. Розросталася, міняючи невловні контури й форми, як хмари, що віщують громовицю. Багато, справді, занадто багато часу втрачено в цій Юдеї!

І, мабуть, уже пора лаштуватися до спокою «вечора життя»… Передусім, треба буде вибрати улюблену Прокулою «Мізенську самоту» біля Неаполя. А Кай нехай осяде у прапрадідівській Таррагоні й там на собі випробує глибокі слова Горація: «Щасливий, хто батьківськими волами оре власну ниву»…

Народився Кай на землі Іберійській, там нехай і почне своє самостійне життя!

І нехай не відпочинок старим батькам приготовляє син, але той безсмертний відпочинок їхнім просвітленим манам