Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Не працюємо, то можемо і не їсти, — постановив він, зменшивши раціон харчування до мінімуму.

— Скупердяга! — скривджено жалівся лапландець Балту, — Нізащо не погодився б на цю божевільну виправу, якби знав, що доведеться голодувати.

— А вдома ти завжди їв досхочу? — суворо запитав його Свердруп, щоб покласти край цим наріканням.

Він розумів, чому Нансен заощаджує і чому не каже про це товаришам. На полярних просторах завжди можна несподівано опинитися перед примарою голоду.

Недарма малий Фрітьоф у Стуре-Фрьоєн зачитувався описами подорожей і спогадами полярних мандрівників. Найбільше вкарбувалася йому в пам'ять трагічна історія експедиції Джона Франкліна[5]. Ніколи не забував, що учасники тієї виправи заплатили життям за недосвідченість та легковажність свого керівника.

На початку XIX століття англійське адміралтейство доручило дослідити й описати величезний простір північноамериканського узбережжя від гирла Мідної річки до мису Тернаген молодому здібному морякові, який під час попередньої полярної експедиції виступив проти свого нерішучого і боязливого керівника.

«Я доведу цим старим бувальцям, на що здатні молоді. Хай поступляться нам місцем, а самі гріються біля камінів. Ми тепер відкриватимем нові землі й моря», — войовничо заявив задьористий Франклін, сповнений енергії і віри в успіх своєї подорожі.

На перший погляд здавалося, все було чудово обмірковано, передбачено й приготовлено.

Оснастити експедицію провіантом, зброєю і амуніцією мали англійські комісіонери, що здавна функціонували на північно-американському узбережжі. Вони ж, використовуючи свої стосунки і знайомства з місцевими жителями, повинні були також підшукати добрих провідників-індіанців, які полегшили б мандрівникам важку подорож по не вивчених іще до того часу просторах. Вироблений за столом план, здавалося, був досконалий. Дійсність, одначе, показала, що в ньому були допущені істотні хиби, а хиби в підготовці полярних експедицій часто обертаються катастрофою.

На той час в Англії мало хто знав, що діється у далеких, нововідкритих краях Північної Америки. Туди їхали переважно авантюристи, які шукали незвичайних пригод, безсовісні гендлярі, знаджені можливістю легкого зиску, та різні покидьки суспільства, що втечею зі своєї країни рятувалися від ув'язнення. За дрібнички легко було виманити в індіанців дорогі шкури полярних звірів. Але ще більший прибуток давав гендель горілкою. Легковірний, добродушний індіанець швидко розбещувався і ладен був зробити все за «вогнисту воду», якої не шкодували для нього білі «приятелі».

Розсіяні на тисячах кілометрів американського узбережжя комісіонери чинили серед тубільців беззаконня, визиск і грабунок. І все безкарно. Але то ще не все. Осередки комісіонерів боролися один з одним, конкурували, вели між собою запеклу війну. Тут не гребували ніякими засобами, залізне право сили було єдиним діючим законом. У такі обставини потрапили сповнені запалу й довірливості необачні англійські мандрівники разом із своїм керівником Франкліном.

Після короткого постою в торговому осередку Товариства Гудзонової затоки у Форт-Йорку, розташованому над Гудзоновою затокою, легковірний Франклін погодився вирушити в дальшу дорогу з порожніми руками. Хоч саме тут експедицію обіцяли забезпечити всім необхідним, їй майже нічого не дали, гаряче запевнивши, що харчі, зброю й амуніцію вона дістане в наступній факторії — осередку Північно-західного товариства, в якому зупинилися мандрівники.

Недобросовісні службовці Форт-Йорка, ігноруючи державне розпорядження, не дуже клопоталися науковою експедицією, завдань якої не розуміли. А може, вбачали в мандрівниках якихось потайних купців. Чи хотіли дошкулити конкуруючій факторії, перекладаючи на неї весь тягар постачання. Держава так далеко. Хто це перевірить і коли?..

Не знаючи вовчих законів, якими регулювалися місцеві стосунки, не підозрюючи лихих намірів, Франклін узяв на віру всі запевнення. Не усвідомлював, якої страшної помилки припустився. Непоправної помилки. Надто самовпевнений, він, Франклін, навіть не зажадав від урядовців факторії, щоб вони забезпечили експедицію принаймні тютюном і горілкою, які допомогли б йому прихилити розбещених провідників-індіанців. Експедиція вирушила в далеку, незнану й небезпечну подорож погано оснащена.

В наступній факторії Форт-Провіденс, над Великим Озером Невільників, повторилася та сама історія.

«Якщо у Форт-Йорку цим приблудам нічого не дали, то чому ми маємо убавляти свої запаси», — порадилися між собою службовці факторії і вирішили відповідно й діяти.

— У навколишніх племенах лютують епідемії. Індіанці вибрали всі товари. Наші склади порожні. Мусимо заощаджувати запаси… Доставимо вам харчі пізніше індіанцями, — заявили ухильно.

Замість повернути назад, як радив здоровий глузд досвідченого полярника, Франклін вирішив, що «якось буде», і, заспокоєний обіцянками, звелів рушати далі.

За провідника мандрівникам погодився стати, після довгих торгів, вождь одного з навколишніх індіанських племен — Велика Нога. Його воїни мали супроводжувати білих у важкому поході на човнах униз по течії Мідної річки до узбережжя Північного Льодовитого океану. Велика Нога був дуже жадібний. Тривалий час живучи серед білих авантюристів, він навчився пити «вогнисту воду». Заохочений обіцянкою щедрої винагороди, яку він мав одержати у факторії за дорученням Франкліна, вождь охоче віддав човни і людей у розпорядження експедиції.

І знов у дальшу подорож мандрівники вирушили без припасів, сподіваючись поповнити нестачу полюванням. Але мисливського спорядження Франклін дістав також небагато. Службовці факторії, не вагаючись, вирядили своїх земляків на неминучу смерть, аби тільки не чіпати власних запасів. З самого початку подорож складалася невдало. Індіанці не хотіли полювати за старим методом — ловити оленів на ласо — і вимагали вогнепальної зброї, а білі мусили заощаджувати набої.

Почалися сварки. Побачивши, як скромно, навіть бідно оснащена експедиція, вождь індіанців, обманутий у своїх надіях, відмовився помагати далі. Залишитися без провідника в суворих, незнаних краях було немислимо. Мандрівники зрозуміли, що самі вони не дадуть собі ради, і вирішили отаборитися на зиму. Свій табір вони назвали Форт-Інтерпрайс — Форт Відважних. Обидві факторії, оповіщені через індіанців про місце постою експедиції, урочисто зобов'язалися доставити до цього пункту обіцяні припаси.

Коли б не прикра нестача зброї, то протягом зими можна було б легко забезпечити експедицію продовольством і навіть створити певний резерв на майбутнє. Стада північних оленів смирно паслися поблизу табору.