Читати книгу - "Ася"

— Виїхали?..— повторив я.— Як виїхали? Куди?

— Виїхали сьогодні вранці, о шостій годині, і не сказали куди. Чекайте, адже ви, здається, пан Н.?

— Я пан Н.

— Вам є лист у хазяйки.— Служниця пішла нагору і повернулася з листом.— Ось, будь ласка.

— Та не може бути... Як же це так?..— почав було я.

Служниця тупо подивилася на мене і заходилася замітати.

Я розгорнув листа. До мене писав Гагін; від Асі не було й рядка. Він почав з того, що просив не гніватися на нього за несподіваний від'їзд; він був певний, що, добре обміркувавши, я схвалю його рішення. Він не знаходив іншого виходу з становища, яке могло стати тяжким і небезпечним. "Вчора ввечері,— писав він,— поки ми обидва мовчки дожидали Асю, я переконався остаточно, що розлука конче потрібна. Є забобони, які я поважаю; я розумію, що вам не можна одружитися з Асею. Вона мені все сказала; для її спокою я повинен був здатися на її повторені, невідступні просьби". В кінці листа він висловлював жаль з приводу того, що наше знайомство так швидко припинилося, бажав мені щастя, приязно стискав мені руку і благав мене не старатися їх розшукувати.

"Які забобони? — скрикнув я, начебто він міг мене чути,— що за дурниці! Хто дав право відібрати її в мене..." Я схопився за голову...

Служниця почала голосно кликати хазяйку: її переляк примусив мене опам'ятатися. Одна думка в мені зайнялася: знайти їх, знайти, хоч би там що. Прийняти цей удар, примиритися з таким кінцем було неможливо. Я дізнався у хазяйки, що вони о шостій годині ранку сіли на пароплав і попливли вниз по Рейну. Я подався в контору: там мені сказали, що вони взяли квитки до Кельна. Я пішов додому, щоб зараз спакуватися і попливти услід за ними. Мені довелося йти повз фрау Луїзе... Раптом я чую: мене кличе хтось. Я підвів голову і побачив у вікні тієї самої кімнати, де я напередодні бачився з Асею, вдову бургомістра. Вона усміхалася своєю огидною усмішкою і кликала мене. Я одвернувся і пройшов був мимо; але вона мені крикнула вслід, що в неї є щось для мене. Ці слова мене зупинили, і я увійшов у її дім. Як переказати мої почуття, коли я побачив знов цю кімнатку...

— Власне,— почала стара, показуючи мені маленьку записку,— я повинна була б дати вам це тільки в тому разі, якби ви зайшли до мене самі, але ви такий прекрасний юнак. Візьміть.

Я взяв записку.

На малесенькому клаптику паперу стояли такі слова, поквапливо накреслені олівцем:

"Прощайте, ми не побачимося більше. Не з гордості я виїжджаю — ні, мені не можна інакше. Вчора, коли я плакала перед вами, якби ви мені сказали одне слово, одне тільки слово — я б лишилася. Ви його не сказали. Видно, так краще... Прощайте назавжди!"

Одне слово... О, я божевільний! Це слово... я з слізьми повторював його напередодні, я кидав його на вітер, я твердив його серед спустілих полів... але я не сказав його їй, я не сказав

їй, що я люблю її... Та я й не міг вимовити тоді це слово. Коли я зустрівся з нею в тій фатальній кімнаті, в мені ще не було виразної свідомості мого кохання; вона не прокинулась навіть тоді, коли я сидів з Асиним братом у безглуздому і тяжкому мовчанні... вона спалахнула з невгамовною силою аж через кілька хвилин, коли, переляканий можливістю нещастя, я почав шукати і кликати її... але вже тоді було пізно. "Та це неможливо!" — скажуть мені; не знаю, чи можливо це,— знаю, що це правда. Ася б не поїхала, якби в ній була хоч тінь кокетства і якби її становище не було фальшиве. Вона не могла знести того, що всяка інша знесла б; я цього не зрозумів. Недобрий мій геній зупинив освідчення на устах моїх при останньому побаченні з Гагіним перед потемнілим вікном, і остання нитка, за яку я ще міг ухопитися, випорснула з рук моїх.

Того ж дня повернувся я із спакованим чемоданом до міста Л. і поплив у Кельн. Пам'ятаю, пароплав уже відчалював, і я в думці прощався з цими вулицями, з усіма цими місцями, які я вже ніколи не повинен був забути,— я побачив Ганхен. Вона сиділа коло берега, на лаві. Обличчя її було бліде, але не сумне; молодий гарний хлопець стояв поруч неї і, сміючись, розказував їй щось; а на другому боці Рейну маленька моя мадонна так само сумно, як завжди, виглядала з темної зелені старого ясена.

XXII

У Кельні я напав на слід Гагіних; я дізнався, що вони поїхали в Лондон; я пустився вслід за ними; але в Лондоні всі мої розшуки були марні.

Я довго не хотів угамуватися, довго упирався, але я мусив відмовитися, нарешті, від надії наздогнати їх.

І я не побачив їх більше — я не побачив Асі. Глухі чутки доходили до мене про нього, але вона назавжди для мене зникла. Я навіть не знаю, чи жива вона. Одного разу, через кілька років після того, я мигцем побачив за кордоном, у вагоні залізниці, жінку, обличчя якої яскраво нагадало мені незабутні риси... але я, мабуть, був обманутий випадковою схожістю. Ася лишилася в моїй пам'яті тою самою дівчинкою, якою я знав її в найкращий час мого життя, якою я її бачив востаннє, схиленою на спинку низького дерев'яного стільця.