Читати книгу - "Корсетна майстерня пані Марії"

Хіба міг він викинути з пам’яті батькову смерть: чи не за те вбили його царські лакузи, що хотів щастя своїм товаришам-робітникам? Скільки жити буде — пам’ятатиме…

Малий Ілько поспішав в механічні майстерні Гретера і Криванека — ніс батькові обід. У тісному дворі снували робітники, над ними тривожно гув заводський гудок. Зіп’явшись навшпиньки, хлопець угледів дядька Петра, їхнього сусіду, який стояв над натовпом на порожній бочці посеред двору. Трохи почекавши, доки всі втихомиряться, дядько голосно крикнув:

— Товариші! Від імені заводської групи соціал-демократів має до вас слово слюсар збірного цеху Іван Прочай!

Дужі руки підняли Ількового батька і поставили на бочку. Він якусь хвилину мовчав, наче шукав когось серед робітників. Потім заговорив про тяжке животіння їхніх сімей, про те, що хазяї майстерень — німець Гретер і чех Криванек — гноблять робітників, не вважають їх за людей.

— У них все є, а в нас? Тільки мозолясті руки! Сьогодні чи завтра наші кривдники можуть прогнати нас, і ми вже голодні й холодні, поки не продамо своїх рук іншим гретерам і криванекам!.. Товариші, заводська група соціал-демократів за дорученням київського комітету РСДРП закликає вас приєднатись до загального страйку, цим ми підтримаємо робітничий пролетаріат Росії. За вами слово, товариші!

Ляснув постріл — Ільків батько, змахнувши руками, повалився додолу. Ніхто відразу не міг збагнути, що сталося, а у ворота уже ввірвалися озброєні козаки і почали топтати робітників кіньми, періщити нагаями.

Ільків батько, вже мертвий, лежав горілиць біля перекинутої бочки.

Начальник Київського охоронного відділу підполковник Спиридович біля навстіж відчиненого високого вікна курив цигарку і думав про підпільну більшовицьку друкарню. Все йшло добре: у підпільну групу більшовиків проник досвідчений сищик, доповів про підпільників. Арештували двох посланців з Петербурга і натрапили на слід друкарні, але хтось там у них якимось побитом дізнався, що Круковський не той, за кого вони його вважали, і йому ледве ноги вдалося винести. І все ж про місцезнаходження друкарні охранка знає. Спиридович в думці вже встиг скласти рапорт генерал-губернатору про ліквідацію друкарні. У просторому дворі, обнесеному високим дерев’яним парканом, по доріжках нетерпеливо походжали жандарми, біля воріт стояли напоготові два фургони — всі чекали сигналу, за яким мусили виїхати на Левашовську. Спиридович так, як зараз, стояв тоді біля вікна. Рипнули двері, до кабінету вкотився його заступник Кулябко і тихим, схожим на шелестіння голосом сказав, що якась невідома жінка серед білого дня з’явилась на Левашовській і благополучно вивезла друкарню невідомо куди.

— Як вивезла? — не вірячи почутому, спокійно запитав Спиридович. — Ви жартуєте, пане ротмістре.

— Вивезла, — повторив той.

— Що ж… доведеться мені шукати нового заступника. Чи не ви мені обіцяли, що керівники більшовицької групи «Вперед» будуть доставлені сюди не пізніше сьогоднішнього ранку?! Чи, може, вже забули, про що говорив нам його високопревосходительство генерал-губернатор! Мені здається, шановний пане ротмістр, що ви занадто самовпевнені!

— Я дуже шкодую, ваше високоблагородіє, — белькотів Кулябко. — Мною вжито всіх заходів, кожний куточок міста перевірено… скрізь наші люди…

— Особисто займіться цією справою! — наказав Спиридович. — Чим скоріше ми доповімо його високопревосходительству, тим краще для нас обох! Більше року більшовики почувають себе привільно в нашому місті!..

— Хочу запевнити вас, ваше високоблагородіє, що друкарня не вислизне з наших рук.

— Скажіть щось нове, — глузливо кинув Спиридович, поволі підходячи до заступника. — Досить базікати, йдіть і займіться ділом.

— Це справа кількох днів, — промурмотів Кулябко, повернувся на каблуках і покотився до дверей.

У приміщенні почулися кроки, приглушені голоси — то поспішали на службу співробітники відділу. А в Спиридовича не виходила з голови думка про заступника: і потрібно ж долі звести з таким в цьому неспокійному місті, ще й свояком зробила. Була б його воля, і дня не тримав у відділі. Думав: повернеться з Петербурга — і Кулябко доповість про ліквідацію друкарні, про порядок у місті. Де там! Одне в нього на думці — самому стати начальником охоронного відділу. Правда, в Петербурзі натякнули про підвищення в чині і про переведення до північної столиці при умові… З таким заступником виконаєш ту умову! А хіба можна забути про «подарунок» колишньому начальнику жандармського управління генерал-майору Новицькому? В ресторан «Континенталь» до банкетного залу, де відзначали двадцятип’ятиріччя бездоганної служби генерала, два офіціанти внесли невеличку скриньку, перев’язану кольоровими стрічками; розкрили її, а всередині стертий друкарський шрифт і лист, в якому підпільники складали дяку шефу жандармів за створення їм умов для друкування листівок: як доказ того й надіслали його превосходительству збитий шрифт. Правда, друкарню, хоч і не відразу, все ж його люди накрили, і він особисто мав честь доповідати про те генерал-губернатору барону Клейгельсу. Але той щасливий затишок був недовгий — листівки з’явились знову, і нещодавно його високопревосходительство викликав Спиридовича з Кулябком до себе і, посміхаючись крижаною посмішкою, показав секретну депешу з Петербурга, в якій йшлося про приїзд до Києва для налагодження й керування більшовицькою друкарнею посланця їхнього Центрального комітету. І сьогодні Спиридовичу передбачалось почати з Кулябка, треба поговорити з ним по-серйозному — годі панькатись, не даремно ж він жалування одержує. Нечутно ступаючи по килиму, застібаючи на всі гудзики військовий мундир, підійшов до столу, загасив недопалок в кришталевій попільничці і сів у широке крісло з високою спинкою. Тієї ж миті, постукавши, до кабінету вкотився Кулябко.

— Доброго ранку, Олександре Олександровичу!

— Ви думаєте, що ранок буде добрий, Миколо Миколайовичу? — а фальшивою чемністю запитав Спиридович.

Кулябко нараз спохмурнів, закліпав: не перший рік працює з цим франтом, знає справжню ціну його чемності. Таким приємним голосом дає розпорядження своїм підлеглим спровадити на той світ того, хто стоїть йому на заваді. Нічого святого за душею, та чи є в нього душа? Хай зараз нічим похвалитись, бо не змогли натрапити на слід тієї злощасної друкарні, але ж городовий поліцейський з Левашовської бачив ту жінку, коли вона перевозила друкарню: а це вже щось-таки важить. І хай Спиридович не філософствує — Кулябко обов’язково знешкодить більшовицьку друкарню