Читати книгу - "Вічний рух"

«З метою створення найбільш сприятливих умов для глибокого та всебічного аналізу кризової ситуації, що склалась на планеті, та проведення невідкладних заходів для її стабілізації комісія рекомендує Сенату розглянути на закритому засіданні питання про тимчасове припинення у межах Кліо та її адміністративних володінь дії Федеративної Угоди з метою обмеження суверенітету Кліо».

Стратегічних можливостей було дві: або розголосити про наміри Сенату на Кліо, або передати документи на Землю. Без сумніву: другий варіант виглядав переконливіше, однак він вимагав надто багато часу. Отже, потрібно здіймати галас тут, але як? Звичайно, це варто робити через органи масової інформації, та я зовсім не розбирався у напрямках різноманітних кліотійських видань чи симпатіях радіо— та відеопрограм. Ех, як би мені згодилася зараз чиясь розумна порада! Але до кого я можу звернутися? До Найсвятішого Отця? Леанки? Богомила? Мартіна? Джойс? Вітторе? Стоп, стоп, Вітторе!!! Якщо його вже відпустили, то це саме той чоловік, що мені потрібен!

Я кинувся до відеофона і сам набрав потрібний номер, але красива дівчина із сумними очима та опущеними кутиками рота сповістила, що Вітторе у відрядженні і повернеться ще не скоро. Тоді я висловив бажання негайно зустрітися з керівництвом організації радикалів. Подумавши, юнка відповіла:

— Давай свої координати. Мені необхідно порадитись, ти зачекай кілька хвилин.

Я відчув прилив крові до обличчя, однак виявляти зараз емоції було недоречно, і я стримано повідомив свій номер. Хай йому біс, радикали мені більше не довіряють!

Відповіді довелося чекати довгенько, я вже навіть став підозрювати щось недобре, однак панель відеофона врешті ожила. Я миттю ввімкнувся і побачив перед собою те ж саме обличчя.

— Тебе чекають завтра о десятій ранку, за тобою надішлють аеромобіль.

— Але ж я просив негайно, розумієш?

За цілісіньку ніч я навіть не склепив повік. Думки вирували, намагаючись витягнути хоч щось цінне з скарбників пам’яті. Та чомусь пригадав лише батькового приятеля Вінста. Він завжди був добрим порадником нашій родині.

Похмурим ранком я нетерпляче сновигав по двору в очікуванні аеромобіля. Зблиснувши металевими очицями він нарешті припаркувався і мовчазний водій жестом запросив мене до салону. Ми вийшли на одній із вуличок добре знайомого мені старого передмістя і в одному із будинків спустились вузькими темними сходами до підземелля. Та тільки я опинився у невеличкій добре освітленій залі і двері за спиною зрадницьки клацнули, з’явилось відчуття непевності і роздратування.

Більшу частину приміщення займали довгі низькі лави, де сиділо кілька десятків найбільш стійких радикалів, котрі залишилися вірними організації. Всі вони дивились на мене неприязно, а то й відверто вороже. У кількох метрах від першого ряду за довгастим столом сиділо троє: Роналд, замісник Вітторе, хлопець із керівництва, імені якого я ніяк не міг згадати і Богомил.

— Заходь, Артме, — сухо промовив Роналд і показав рукою на стілець, що стояв під стіною, осторонь від товариства, — сідай он там.

— Чим зобов’язаний такій честі? — криво посміхнувся я, і серце стиснулося від недобрих передчуттів.

— Це не честь, — похитав головою Роналд, — навпаки — ганьба. Ми зібрались для того, Артме, щоб тебе судити.

— Судити?! — ошелешено вигукнув я. — А за що?! І яке ви маєте право?!

— Не хвилюйся, з точки зору законності тут усе чисто. У нас не офіційний інститут із судовою колегією, а просто — суд твоїх товаришів по організації, котрих ти… продав.

— Продав?!! — обурився я. — Ну, то вже занадто! Я більше не бачу можливості бути присутнім на цій ідіотській комедії!

— Отже, ти визнаєш себе винуватим і май мужність вислухати звинувачення. Слово — Богомилу Гочеву.

Боже мій, ще ніколи в житті мені не доводилось вислуховувати стільки нісенітниць, домислів, вигадок про себе. Виявляється, я проник в організацію як агент служби безпеки спеціально для того, щоб підірвати її дієздатність і розколоти зсередини. Користуючись довірою та симпатією з боку Вітторе, я здобув відчутний вплив на лідера радикалів і став відмовляти його від будь-яких реальних справ, намагаючись перетворити організацію на нікчемний дискусійний клуб. А коли він, Богомил, замислив конкретну акцію і розробив її детальний план, я повів шалену боротьбу проти неї. Потерпівши поразку, не зупинився навіть перед тим, щоб віддати кращих людей службі безпеки. Але й, розгромивши організацію, я не заспокоївся і плекаю нові підступні наміри з метою остаточно добити її залишки.

Безтямність звинувачень вселила в мене спокій для захисного слова.

— По-перше, я лише нещодавно повернувся на Кліо після дворічної відсутності і вже на наступний день познайомився з радикалами, так що навіть фізично не міг бути завербованим для вказаної мети службою безпеки. По-друге, якщо я став агентом опісля, то лінію моєї поведінки слід визнати просто безглуздою, бо я ніколи не прагнув наблизитись до керівництва, хоча мав для цього всі можливості, а обмежувався одними лише загальними дискусіями, чим позбавляв себе реального впливу на організацію. По-третє, я ніяк не міг спричинити провал Богомилової групи, оскільки мене самого Вітторе запросив на те зібрання в останню мить, навіть не повідомивши, про що там ітиметься. Отже, якщо прийняти ці три положення, які, втім, неважко перевірити, то від бездоказових обвинувачень залишається одна купка сміття.

Незважаючи на упереджену атмосферу, що панувала в залі, моя імпровізована захисна промова справила деякий вплив, і багато суворих облич трохи потеплішали. Роздратований Богомил, не чекаючи дозволу Роналда, тут же взявся мене допитувати:

— А як ти поясниш, що служба безпеки відпустила тільки тебе?

— Що за наївність, Богме? — несподівано почулося в залі, і я подумки подякував за підтримку худому русявому хлопцеві. — Якщо безпека вже взялась за вас, то без сумніву чула всі ті розмови і знала, що Артм не мав до акції ніякого відношення.

По рядах радикалів пройшовся тихий шелест. Обговорювати далі було безглуздо.

— Що ж, — зітхнув Роналд, — тоді будемо голосувати. Оскільки необхідної апаратури немає, прошу присутніх скористатись розданими бюлетенями.