Читати книгу - "Журавлиний крик"

й заспокоєна. Але одного разу на якесь свято вона встала дуже рано, збігала до крамниці, старанно прибрала в кімнаті, приготувала посуд і сказала синові, що він, коли хоче, може погуляти, бо до них прийде гість. Василько відчув щось недобре, насупився, гуляти не пішов, а заліз на дах хлівчика і почав виглядати того ненависного гостя. Як виявилося, гостем був Кузьмиченков — бухгалтер їхнього заводу, вже не дуже молодий чоловік, який завжди їздив на велосипеді, пристебнувши до рами свій портфель. Василько знову втік на кар’єр і до півночі не приходив додому.

А мати того вечора довго не лягала спати: все чекала його. Вона, певно, вже щось угадала в його настрої, зітхнула, коли він, прийшовши, мовчки завалився на ліжко, потім поплакала трохи і сказала, що він ще малий і не розуміє всього, що треба було б зрозуміти. Тоді якась жалість до матері на мить ворухнулася в його душі, але зрозуміти її повністю він справді не міг, а головне — не хотів.

Щось у ньому наче затялося, він утратив свою колишню щирість, уникав залишатися з нею наодинці. І коли рік тому мати привела до них того Кузьмиченкова й сказала, що він тепер буде їхнім батьком, Василько зрозумів, що він тут більше не зможе жити.

Через день чи два він узяв свою нову сорочку, зимову батькову шапку, три червінці грошей, які одержав напередодні, і пішов на станцію. Там сів у приміський поїзд і приїхав до Вітебська. У кишені в нього була потерта газета з оголошенням про прийом учнів до школи ФЗН. Так Василько Глечик перейшов на свій хліб і відцурався материної ласки.

Удома він не сказав нікому, куди поїхав, чому й на кого образився. Мати, звичайно, немало пережила, поки знайшла його у Вітебську, приїхала, просила повернутись, а головне — не ображатися, але він мовчав, ні слова не сказав їй при зустрічі, не відповідав на листи. А коли почалася війна, він довідався, що Кузьмиченков пішов до армії, а мати з Насточкою лишилися самі. І хлопець тоді завагався. Він знав, що потрібен там, що якось треба рятувати матір від тієї навали, яка невпинно котилася на схід, але колишня образа ще й досі не забулася.

Поки він роздумував та вагався, німці підступили до Вітебська і треба було рятуватися самому. Василько причепився на станції до останнього вагона останнього поїзда і де пішки по шпалах, а де в ешелонах добрався до Смоленська. Видно, у великій бурі людських знегод розвіялася хлопцева образа й лишилося тільки болісне усвідомлення власної несправедливості до матері, яка так любила його.

…Глуха темрява запанувала у сторожці, згасли останні іскорки в грубці, стало холодніше. Дружно сопіли хлопці, похропував старшина, а Глечик широко розкритими очима незмигно дивився в пітьму й нудьгував. Завтра може скоїтися з ним найстрашніше, він може загинути. Це буде перший його бій з ворогом, але не страх смерті, не жаль до себе краяли душу хлопцю в ці останні хвилини спокою.

— Мамо, єдина моя, дорога матусю, — шепотів у кромішній тьмі Глечик, — чи простиш ти коли-небудь мій непослух, мої дурні вибрики? Чому я був такий безголовий, не розумів твого серця, яке хотіло свого людського щастя, навіщо покинув тебе — рідну, єдину мою? Як ти тепер там, у ворожому полоні, сама? Що з тобою зроблять криваві недолюдки і хто заступиться за тебе?..

11

Тим часом старшині Карпенку снився важкий, довгий сон.

Приверзлося йому, нібито в цій от сторожці біля грубки, на тому місці, де розлігся Вітька Свист, сидить його, Григорія Карпенка, батько. Суворий, заклопотаний, згорблений від нелегкого життя-буття дід закручує скуйовдженого сивого вуса і хрипким старечим голосом каже:

— Ось що, сини. Як собі хочете, а наділу більше ділити не будемо. Поки я живий — не дам. Доділилися — з сохою повернутися ніде. Лексій хай живе, решта геть у світ — свого хліба шукати.

І тут, бачить Карпенко, з темряви виступають його брати — старший Олексій, кульгавий Ціпрон, сварливий Микита, а з цього боку — він, молодший Гришка. Як і колись, років п’ятнадцять тому, злий, горлатий Микита у відповідь на ті батькові слова зірвав з голови засмальцьовану від поту шапку і вдарив нею об землю.

— Ага! Любимчикові, старшенькому — дідько б його вхопив! А ми що? Куди мені чотирьох шмаркачів дівати? Куди? Кажи, батьку! — б’ючи себе кулаком у розхристані груди, кричав Микита.

Брати загули, заворушилися, невдоволені ухвалою батька, витягнули жилаві руки й почали підступати до нього, ладні стерти на порох стару згорблену постать біля грубки. Але батько сидів спокійний, суворий, не відаючи страху, наче відчував у собі якусь силу, що могла оборонити його. Гришка злякався, що скоїться страшне, і, кинувшись до старого, заступив його.

Тоді брати замахали вгорі довгими, як обламаний шлагбаум, руками, розчепірили над ним пазуристі кістляві пальці, що жадібно потяглися до його шиї.

— Ага, — шипів з темряви Микитин голос. — Добре тобі: ти в армію підеш, до командира дослужишся, платню одержиш, а ми що? Що ми-и-и?

Ті пазуристі братові пальці вхопили Гришку за горло, за груди, за ноги й руки, стиснули, він почав задихатись, але відбивався як міг. А батько все сидів біля грубки і, поглядаючи на бійку, огидно хихикав:

— Ага, ага! Отак його, отак, отак, отак…

Григорій щосили рвонувся, вислизнув з обіймів, що стиснули його мертвою хваткою, і кинувся геть.

Потім щось переінакшилось у сні, він опинився вже за станковим кулеметом під величезним засніженим валуном, на березі того безіменного озера у Фінляндії, де сержант Карпенко здійснив свій перший військовий подвиг. За другим таким самим каменем причаївся з «ручником» взводний — лейтенант Хіль. Більше в їхній роті не залишилося нікого, і вони третю добу з двох кулеметів відбивалися від фіннів. Тільки тепер, у сні, на них чомусь наступали не лижники особливого батальйону «Суомі»,