Читати книгу - "Потонулі в снігах"

на кухню, підкручуєш газ до жовтого полум’я, встромляєш у вогонь руку. Відкрий очі — і ти побачиш лице твого сина, поросле шерстю, сина, якого тобі не віддали, хоч ти могла б узяти його і піти в глибокий ліс, сховатись з ним у шкаралупці горіха, і нікому б ви не заважали. Але ти не можеш цього побачити, бо вся твоя увага прикута до болю в руці. Панна з жовтим волоссям

Коли мій дідо був ще молодий, пас одного разу уночі коні біля холерного цвинтаря. Тоді там стояв самітний дерев’яний хрест. Дідо грівся коло вогню, бо ніч була зимна. І почув він музику, а потім побачив, як над ним у повітрі летить весільний поїзд на конях з заплетеними стрічками гривами. А молода — панна з жовтим розвіяним волоссям у старовинному строї. Дідо закляк з великого дива, а вогонь, ніби мав ноги, побіг вслід за весіллям і за пару кроків спинився. Мана зникла. Таке не забувається до смерті.

Коли я народилася, один дідо тішився з мого рудого волосся. Я ще пам’ятаю, як він гладив мене по голові. У нікого в роду не було такого волосся. Воно з’явилося з дідової пам’яті про панну-молоду, чий привид пронісся над нічним багаттям, чия неспокійна душа живе, можливо, в моєму тілі, і рветься, шукаючи один їй відомий притулок серед ночі.

Світ варварів

У старезному лісі, просякнутому солодкуватим запахом тління, в дуплі великого дуба, жив чоловік. Харчувався він ягодами, горіхами, грибами, і давно його вже нічого не хвилювало. Жив він отак, може, сто років, може, двісті, на зиму зариваючись в опале листя так глибоко, що не чув, як по ньому топтались олені, поки він спав, підібгавши коліна до грудей, як немовля в материному лоні.

Та якось улітку до нього прийшла людська істота в порваній одежі, збіджена до краю й голодна. То був молодий хлопець. Старий прийняв гостя, як неминучу даність, нагодував, зробив йому постіль коло свого дупла і нічого не питав, а вранці, коли той прокинувся і понуро грівся на сонці, сказав:

— Я знаю, звідки ти прийшов. Світ мав би рости, множитись і захопити мій ліс, а він і досі меншає.

— Він менший за цей ліс. Мені там нема місця. Тобі щось треба від мене, діду?

— Ні. І добре буде, коли й ти нічого від мене не вимагатимеш. Ліс дасть тобі усе. Він не любить хіба вогню.

У мене немає вогню.

І так вони стали жити втрьох: ліс, дідо і хлопець. А восени, коли іній спав на землю і став душити в’язкий туман, дідо назбирав листя, заповнив ним яму, і двоє людей сховались глибоко-глибоко. Заплющили очі, підібгали коліна до грудей, і заснули. І снився їм не світ варварів, що міг уже на той час вміститись на долоні, а те, що снилось деревам: спів птахів, котрі навесні повертаються додому.

Інші

Віднедавна він на кожному кроці став натикатися на інших. Вони мали іноді людську подобу, іноді звірину, навіть були неживими предметами, але як тільки він наближався до них, холодний піт з'являвся на чолі і серце починало страшенно гупати. У великому місті повно дивовиж. Воно зовсім не є сіро-одноманітне, воно само — істота. Чоловік, котрий відчував наближення інших, мав за тридцять років, і це з ним трапилось уперше. Хвилюючі зустрічі з іншими переповнювали його, але йому ніяк не вдавалося розповісти про них друзям. Кожен з нас потрапляв у подібну ситуацію, коли не міг розповісти щось дуже важливе, і в ньому наростало невдоволення, роздратування. Цей чоловік не знав, що вступив у контакт з іншим світом, який відтепер керуватиме ним, приручатиме його і неминуче доведе до якогось повороту за яким буде вихід, такий собі колодязь з освітленими стінами, куди доведеться летіти сторч головою.

Він давався вести покірно, він лише зауважував інших. Вони з’являлись не вдома, а завжди на якомусь порожньому місці, осяяному нерівним денним світлом. Коли він обертався — інші зникали. То були ущербні істоти: або злі, або вироджені, або зруйновані. Недавно він відчув, що боятися їх небезпечно, тікати ще гірше. Треба йти спокійно, як повз розлюченого пса, не обзиватися, вдавати, що не помічаєш, інакше вони кинуться на тебе. Їх ставало щораз більше довкола. Він їх легко впізнавав, бо їхні тіла не випромінювали тепла і не мали тіні. Якщо йому дано це бачити, значить, він їм на щось потрібен.

…Він доходив уже до річки, коли песик, з якого було знято повідок, почав гавкати. Здалеку здавалося, що він спіймав руду жабу. Чоловік побіг туди і побачив велику руду мишу з чорною смужкою на хребті. Він чув, що такі миші отруйні, й кинувся відганяти пса. Хоч той навіть не намагався вхопити мишу, як це звичайно робив. Миша не рухалась, дивилась глибокими чорними оченятами. Навіть коли чоловікові вдалося начепити повідок і відтягнути пса, миша і тоді не втекла, а дивилась на нього. Пес рвався, жалібно скавулів. Чоловік доволік його до води, але той і там не міг заспокоїтися. Рвався через річку, подалі від того місця, де зустрів мишу. Чоловік не міг йти через воду, бо була вже в розпалі осінь, хоч на тому березі було спокійніше: заходило сонце і каміння було залите жовтим світлом.

Він відчув, що для нього закритий доступ у той прекрасний світ, що він залишається з іншими. Його втеча є знаком того, що петля здушує шию, бо не слід звичайній людині знати більше, ніж треба.