Читати книгу - "Зірка КЕЦ"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Через кілька хвилин, вибравшись із лощовини, товариш сказав:
— Неначе потеплішало. Чи це мені так здається? Ні, справді-таки, термометр показує тридцять вісім нижче нуля. А всього годину тому було п’ятдесят. Дуже різке потепління.
— Може, це світло випромінює тепло? — висловив я припущення.
— Це було б уже занадто нез’ясовною річчю, — заперечив супутник. — Світловий стовп, який отеплює тайгу! — і він засміявся.
Через те, що стовп лежав на нашому шляху, нам нічого більше не залишалось, як під’їхати ближче до цього стовпа, — вірніше, до світлового конуса, і з’ясувати, якщо вдасться, в чім річ.
В міру того, як ми посувалися вперед, дедалі ставало тепліше й світліше. Скоро мій товариш погасив фари, — вони вже були не потрібні. В той же час ми почали помічати чимраз сильніший рух повітря в напрямі до світлового конуса.
На його вершині ми незабаром побачили сліпучо виблискуючий вузький серп, ніби серп Венери, коли дивитися на неї в бінокль.
Проте, в міру нашого просування, загадка не розгадувалась, а ставала ще заплутанішою.
— Я рішуче відмовляюсь робити будь-які припущення, — заявив мій товариш, відкидаючись на спинку крісла. — Не відірвався ж і не злетів з неба кусочок сонця. Це світло нагадує сонячне…
Ми продовжували їхати мовчки. Було ясно, як удень. Але праворуч і ліворуч від нас, коли оглянутися трохи назад, був присмерк, що замикався на півдні майже зовсім темною ніччю. Вітер, який стелився по землі, настільки посилився, що здіймав угору сніговий порох. Ми їхали наче в сніговому самумі. Температура почала підвищуватися дуже швидко. Ми ніби спускались на землю з висот стратосфери.
— Мінус тридцять… Двадцять шість… Сімнадцять… Дев’ять… — час від часу сповіщав мій супутник. — Нуль… Два градуси вище нуля… Це після п’ятдесяти холоду. Тепер мені стає зрозумілим цей вітер. Сонячний стовп нагріває повітря і ґрунт, ви мали рацію, — утворюється велика різниця температур. Холодне повітря припливає знизу до теплої зони, а вгорі, мабуть, є зворотні течії теплого повітря.
Ми наближалися до смуги, на яку безпосередньо падало світлове проміння. Сніжинки, захоплювані вітром, танули, і сніговий буран перейшов у дощ, який падав не з неба, а налітав ззаду. Але він тривав недовго: сніг на землі хутко танув, і вітер уже не здіймав нових сніжинок. Санна дорога псувалась. Сніг став пухкий, м’який і сочився водою. На схилах горбів і лощовин уже дзюрчали струмки. Темна, морозна полярна зима, немов чарами, оберталася на дружню весну.
— Їхати далі небезпечно, — сказав я. — Ми можемо поламати сани.
— Але не їхати ж нам назад, не з’ясувавши всього, що можна, — відповів товариш, гальмуючи аеросани.
Я, як начальник пробігу, їхав на чолі колони. Коли мої аеросани спинились, спинився і весь поїзд. З аеросаней повискакували водії, інженери, кореспонденти, кінооператори — всі учасники пробігу. Вони не менше, як я, були зацікавлені незвичайними явищами.
Я звелів поставити кілька саней боком, щоб захиститись від вітру, і відкрив нараду. Вона тривала недовго. Всі були згодні з тим, що їхати далі рисковано, але дослідити явища до кінця необхідно. Кілька чоловік повинні супроводити мене в експедиції, а решта залишиться з саньми. Підемо ми пішки. З’ясувавши все, що можна, і повернувшись, ми об’їдемо «сонячний стовп» стороною і рушимо далі.
Довелося подумати про те, як одягтися. На місці нашої зупинки термометр показував вісім градусів тепла за Цельсієм. Далі буде ще тепліше. Про хутряну одежу нічого й думати. Нам, мабуть, доведеться зустріти і грязь, і «весняні» струмки. Вирішили надягти мисливські чоботи і шкіряні костюми. Взяли з собою, про всякий випадок, невеликий запас харчів, інструменти і пішли.
Ця експедиція була нелегка. Наші ноги провалювались у талому снігові, загрузали в грязі. Нам доводилось обминати річки, болота, невеличкі озера. Смуга снігу незабаром кінчилась. Почалася суцільна грязь. Окрайка грязі була не дуже широка: ступивши на неї, ми вже бачили другий «берег» з підсохлою землею, вкритою ізумрудно-зеленою травою та квітами.
— Наприкінці грудня, далеко за полярним колом світло, тепло і зелена трава! Вщипніть мене за вухо, щоб я проснувся! — вигукнув мій приятель.
— А чогось все-таки бракує для картини справжньої весни, — зауважив другий товариш, що багато років працював на півночі. — Чого — ніяк не зрозумію. Ах, от в чім річ! Зовсім не видно птиці. Якби була справжня весна, всі болота та озера тут були б укриті птицею. Але це не весна, а якийсь чудесний острівець весни серед океану полярної зими.
Кінооператор установив апарат, навів на фокус і взявся за ручку. В цей час налетів такий шквал, що наш кінооператор разом із своїм апаратом перекинувся в грязюку. Вітер зірвав з його плеча плед, підняв на величезну висоту і закинув невідомо куди. Кінооператор очищав від грязі апарат.
Грязьова смуга була не дуже широка, але перейти через неї було надзвичайно важко. Грязь, вода під ногами і головне — ураганний вітер. Він буквально валив нас з ніг. Ми тримались один за одного, але й це не допомагало. Тут уже не було сталого вітру, який дме з півдня на північ. Вітер поривами дув то в спину, то в обличчя, то закручувався смерчем, майже піднімаючи нас у повітря. Очевидно, ми підійшли до тієї межі, де холодне повітря зустрічається з нагрітим і утворює вихрові висхідні потоки. Межа циклону, утвореного невідомим «сонячним стовпом».
Ми вже не йшли, а дряпалися рачки, повзли, чіпляючись один за одного. Ми вимокли до рубчика і були брудні, як буйволи, що вивалялись у грязюці. Страшенний вихор підхопив мого товариша в повітря, і якби я не встиг ухопити його за ногу, йому прийшлося б кепсько. Нас обох відкинуло на кілька кроків, і ми попадали в грязь, на щастя, зазнавши тільки невеликих ударів. Але така вже людська цікавість: ми вперто посувалися вперед.
Нарешті, ці муки скінчились. Украй
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зірка КЕЦ», після закриття браузера.