Читати книгу - "Люди і тварини"

Якби Бобцьо вмів думати, він застановлявся б, чого його пані боїться ночі. Він бо сам, чорний вовчур в ночі залишався на дворі. Зараз поруч будиночку, де зажила на дозвіллі його господиня, пані Ліда з донечкою Нінкою, ріс рідкий лісок. Ці сосни шуміли сипко хвоєю і пахнули живицею. Під одною з них зажив Бобцьо. Його припинали на довгому ланцюжку тоді, коли він не був разом з господарями. З ними він ходив свобідно на прогулянки. Тоді бігав поміж деревами й кущами та нюхтів поміж ними. Ганяв білок і бурундуків, нюшив за слідами інших лісових звірків, а головно котів. Вони заходили туди з сусідських господарств і Бобцьо, як і всі пси, ненавидів їх. Може тому, що ставились до нього з погордою і гляділи на нього звисока, хоч інколи були не більші його ноги. Але спробуй собі зачепити з такою лютою бідою? Заплює тобі очі, подере ніс, мало очей не видере. Тож, як інші пси, і Бобцьо уступав їм з дороги.

Серед інших лісових запахів Бобцьо відрізняв теж сліди полоскунів, що пахнули мокравиною, в якій жили, опосів, що пахнули кожухом, якого не мили й не чесали та ласиць, що пахнули курниками. Запах то пронизливий — ласиці жирують не лиш на домашньому птастві, але й на малих лісових птахах. Пожирають їхні яйця і малят.

Але, був один запах, якого Бобцьо вирізняв дуже чітко. Це пронизливий, дикий, лісовий запах скунса. Від нього у Бобця кружляла голова й нападали його нудоти. Самого спричинника цього смороду, скунса він не бачив. Він жив у гущавині й рідко появлявся у сусідстві людських жител.

Так жилось Бобцеві під високою сосною влітку. Туди прибули його господарі на літо. З Нінкою він грався і з господарями ходив плавати в озері.

Після купелю вони всі троє йшли прогулятись і Бобцьо гонив по лісі та побріхував і нюшив. Так було й сьогодні. Вони забились у лісову гущавину, де Ліда шукала грибів, а Бобцьо пігнався в хащу. Але що то? — подумала за хвилину Ліда. З хащі долітало жалке скавучання. То Бобцьо плакав! Скаржився, а поміж першим і другим гавчком, тягнув тонко й жалісно. Що сталось йому?

— Щось трапилось Бобцеві, Ніночко, — говорила Ліда. — Виє і скавучить так тонко-пронизливо. Може де попав у яку пастку, може щось страшне трапилось йому. Біжімо, шукаймо!

Вони продирались крізь хащу, йдучи за його голосом. Що більше наближувались, то виразніший ставав запах скунса.

— Ой, як смердить, аж дух запирає! — скаржилась Ніночка.

— Хто зна, чи Бобцеві від того не сталась яка пригода, — міркувала пані Ліда.

За хвилину вони розгорнули гілля крислатого ялівцю і побачили Бобця. Вигляд у нього був жалкий! Серед пронизливого смороду він крутився і вертівся і ніяк не міг удержати рівноваги. Падав на землю і качався та старався витиратись об суху чатину, що густо встелювала землю. Тер пащею об землю, лапами старався промити очі. Але вони заходили туманом і Бобцьо тратив рівновагу, а разом з тим, зір.

Як же це сталося? Здалеку побачив Бобцьо поміж кущами щось пухнате, чорне в білі смуги. Не багато надумуючись, він пігнався за дичиною. Ще один стрибок і в Бобця в зубах жмуток шерсти з хвоста. Але в тому рішальному моменті скунс підніс хвоста й порснув йому в обличчя свою пронизливу «парфуму». Бобцьо заскавучав, скунс зник у гущавині, а тепер Бобцьо плакав і скаржився і качався і тратив притомність.

— Ой, та його обризкав скунс! Ведім його швидко до озера, — говорила Ліда, беручи Бобця на ланцюжок. Сам бо він не потрапив би був іти.

У озері купали вони Бобця і мили, але пронизливий сморід держався його цупко. До того пес став блювати й памороки стали поглиблюватись.

Наблизився до них Микола й почув уже з віддалі, що за біда трапилась.

— Та його треба мити помідором, бо він витягає той сморід, — радив Микола.

— Ну, скажіть, де ви ранньою весною та ще й у лісі найдете помідори?

Ліда й Нінка подались швидко до дому. Тягнули за собою Бобця ні живого ні мертвого.

В дома Ліда видістала пляшку помідорового соку, що його звуть кечапом і стала намащувати ним Бобця. Ще там по боках голови йшло як так. Але сік зайшов до ока й до пащі. Сік той приряджують з оцтом та корінням і Бобцьо аж завив. Так його запекло око, так пекло в роті.

— Ой, мамо! — закликала Ніночка, — та він згине від цього кечапу!

Ні, Бобцьо не згинув. Його ще далі мили й купали вже тепер у ванні, намащували чим хто радив. Але на ньому, як і в хаті, ще довго держався запах скунса.

Бобцьо видужав, хоч ще довго не міг удержатися на ногах і якийсь час навіть не бачив добре. Згодом усе те пройшло.

Але Бобцьо зрозумів, що таке скунс і вже ніколи, за жадну ціну не був би наблизився до нього. Здалеку, помітивши чи вловивши запах, він скавулів та, підобравши під себе хвоста, втікав у протилежному напрямі від того, з якого вітер ніс сморід скунса.

Коли западала ніч, Василь залишався сам. У руку товстий ціпок, до грудей пришпилював ліхтарку і йшов звичайним, щоденним обходом. Спершу проходив чотири поверхи головного корпусу. У притемненому світлі машини виглядали як страшні звірюки, що шкірили зуби й металевими очима жадібно дивились на Василя.

Завжди він находив усе в порядку, бо хто крав би тяжкі машини? Вогню теж не було, ані навіть алярмового сиґналу, що кликав би на тривогу.

Сходив поволі по