Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

Нараз рослина різко шарпнулась, і Живчика кинуло вперед.

— Ух-х-х! — тільки й проказав він, глухо впавши додолу і набравши цілий рот масної бурої землі. На смак вона нагадувала… тілдерову ковбасу. Тільки відгонила тухлятиною та чимось квасним. Живчика занудило, він знову сплюнув.

— Стій! — гукнув Живчик.

Та смоляна лозина залишалася глухою до його крику. Вона й далі волокла свою жертву по камінню, сушняку, жаливі, придорожнику. Хлопця підкидало, жбурляло, товкло.

Живчик знав: хоч як би його зараз бито, різано та колото, найгірше ще чигало попереду. Проминаючи дерикущ, Живчик у відчаї вхопився за гілку і тримався за неї з останніх сил. Де ж той птах помагай-біда, він зараз так йому потрібен!

На хвильку лозина зашпорталась у якомусь корінні. З пітьми долинув крик, сповнений люті, і всю лозину трусонуло так, ніби хтось нею шмагонув. Живчик якомога тримався за гілля, та пересилити лозину було йому не до снаги. Кущ видерся із землі з корінням, і Живчик відчув, як лозина волочить його по землі ще швидше, ніж перше. Земля під ним була всіяна твердими горбкуватими предметами білого кольору, які боляче врізалися Живчикові в тіло. Що далі він просувався, то їх більшало. Живчикові перехопило подих від несподіваного жаху. То були маслаки: хребти, кульшові кістки, ребра, ощирені порожнечею черепи.

— Ні, ні, ні! — закричав Живчик. Та крик його потонув у криваво-червоному світлі, яким наповнилося це мертвотне, неживе повітря.

Мотаючи туди-сюди головою, Живчик удивлявся в пітьму. Перед ним маячів стовбур дерева — товстий, гудзуватий, — який зносився вгору з білої гори там, де шар кісток був найтовщий.

Дерево здригалось та скиглило, його стовбур блищав від липкої слини, що виступала з незліченних роззявлених присосків. Вгорі, де починалися відгалуження, скреготіли схожі на щипальці зуби; вони розмикалися і змикалися з жадібним ляском — гучніше, гучніше, ще гучніше! То був голос жахливого м’ясоїдного дуба-кривавника.

«Мій ніж», — гарячково подумав Живчик, коли клацання стало ще швидшим, сопух — ще огиднішим, а скигління вже й геть-то нестерпним.

Він поспіхом, гарячково намацав на поясі свій іменний ніж, ухопився за гладеньку колодку. Потім одним швидким рухом вихопив його з піхов, замахнувся і з силою опустив лезо.

Почувся сирий хрускіт і в обличчя Живчикові порснула цівка зеленого блискучого слизу. Ножа не довелося нізвідки висмикувати, хіба з порожнечі, і хлопець зрозумів, що переміг. Живчик витер слиз із очей.

Нарешті! Ось вона, ця лозина, гіпнотично погойдується над ним туди-сюди. Ліворуч — праворуч, назад — уперед. Живчик прикипів до землі. Він заворожено дивився, як зріз лозини перестав сочитися і рідина застигла на її кінчику ґудзуватою зеленою краплиною завбільшки як його кулак.

Раптом її пружна оболонка розступилася, крапля луснула, і з хлюпотом на поверхню виткнувся довгий мацак, весь усіяний смарагдово-зеленими плямами. Він помацав повітря навколо себе і почав звиватися.

Далі з’явився другий мацак, третій. Живчик не зводив з них погляду, не в змозі поворухнутися. На місці одної лозини з’явилося три. Вони розпросталися, немов батіг, яким замахнулися для удару, і, голосно хвисьнувши, усі три опустилися на Живчика.

Живчик закричав від болю та жаху, коли мацаки міцно обвилися навкруг його кісточок. Потім, не даючи йому оговтатись, смоляна лозина різко смикнула хлопця за ноги й стала підносити його вниз головою високо в повітря.

Кров прилинула Живчикові до голови, ліс поплив перед очима. Все, що він міг зробити, це міцно стискати в руках ножа. В’юнячись, пручаючись і сопучи від натуги, хлопець так-сяк виважився на руках, учепився за лозину і став різати та колоти її ножем. — Заради Неба, пусти мене! — кричав Живчик. На поверхні відразу ж виступили зелені крапельки. Масний слиз обліпив Живчикові ніж та руку. Рука ковзнула, він зірвався і знову завис у повітрі вниз головою.

Безпорадно виснучи на мацаку, обплетеному навколо одної ноги, Живчик крутнув шиєю і зазирнув униз. Він висів над самісіньким вершечком основного стовбура. Просто під ним стирчали тисячі гострих, наче лезо, зубів, тих самих, чиє жадібне клацання він чув раніше.

Вони розташовувалися по колу і виблискували в багряному світлі.

І тут зуби розімкнулися. Тепер перед Живчиком зяяла багряна утроба спраглого крові дерева. Воно спливало слиною і голосно плямкало. А смерділо так, що господи, та й годі! Живчика мало не потягло на блювоту.

Тепер йому вже ніколи не літати на повітряному кораблі піратів. Не знайти своєї долі. І навіть не вибратися з Темнолісу.

Зібравши рештки своїх сил, Живчик зробив відчайдушну спробу виважитися на руках. Накидка сповзла йому на очі. Хлопець відчував, як цупкішає хутро, тручись об нього проти шерсті. Він знову і знову намагався піднятись угору і — нарешті! — йому таки пощастило вхопитися за лозину. І щойно він устиг за неї взятися, як та вивільнила його ногу.

Загойдавшись на лозині, Живчик закричав від страху і вп’явся в неї нігтями. Тепер, замість випручуватися, він одчайдушно намагався втриматись — тільки б його не вкинуло у розверсту кривавникову пащеку.

Перебираючи руками по лозині, він спробував видертись угору, однак уся кора була вкрита слизом і пальці лише ковзали по ній. Піднявшись на вершок угору, він сповзав униз на п’ять вершків.

— Допоможіть! — залементував Живчик. — Хто-небудь, рятуйте!

Лозина різко шарпнулася. Живчик послабив стиск, і рослина різким рухом скинула з себе хлопця.

Живчик падав ногами вниз, розпачливо вимахуючи руками. З огидним хлюпотом він упав на самісінький спід схожої на печеру пащі м’ясоїдного кривавника. Клацнувши, над головою