Читати книгу - "Діамантовий берег"

— Давай я тобі допоможу.

Не ждучи відповіді, він вийняв свого прославленого археологічного ножа, який тепер став ножем гербаріальним, і поволі, підважуючи ним знизу, вийняв із землі рослину.

Люся почала оббивати коріння об траву. Хома рушив вперед, готуючись продовжувати перервану розмову, а Пилип стояв посередині, не знаючи, що робити — іти слідом за Хомою чи залишитися біля Люсі.

Виручив Хома. Обернувшись до приятеля, він гукнув:

— Он глянь, яка археологічна гірка!

— Еге, еге, — зиркнув у той бік Пилип, і обидва приятелі поспішили до гірки.

Тут колись, видно, було таборище трактористів; на те місце, де стояв палуба-вагончик, трактористи підсипали землі, щоб у дощ вода не затікала, ще й навколо рівчаком обкопали.

— А що, коли тут стояли, не трактористи, а печеніги? — сказав, стримуючи хвилювання, Хома. — Це ж тут можна такого знайти…

— Не печеніги, а скіфи, — відповів Пилип, суворо зводячи брови. — Скіфи найбільше залишили пам’яток про себе… — Пилип ще щось хотів сказати, але той механізм, котрий керував його вченими розмовами, враз загальмував плин думки, і з Пилипових вуст вихопилися зовсім інші слова, виголошені пристрасно й палко:

— А знаєш що, Хомо? Як знайдемо діамант або золотий скіфський меч, то подаруємо їй: «Ось візьми, Люсю, цей золотий меч. Це — для тебе!»

— Або два мечі,— підтримав друга Хома. — Два мечі і один діамант.

На два діаманти Хома поскупився з чого видно, що й він інколи заощаджував дорогоцінні камені.

Про золоті скіфські мечі й діаманти Пилип мріяв уже давно. Тільки є велика різниця між Пилипом колишнім і Пилипом теперішнім. Колишній Пилип палав бажанням знайти їх для себе, надивитись досхочу, дати Хомі потримати, а потім уже й розтрощити або проміняти на гудзики. Нинішній Пилип неначе десь дівся і на своє місце підставив Люсю. Не для себе трудився він, а для неї; заплющить очі й бачить: стоїть Люся, в одній руці у неї — золотий меч, в другій — діамант…

По цьому обидва приятелі взялися до праці. В прокопаних траншеях вони знайшли чотири старі гайки, три шайби, монету на п’ятнадцять копійок і якогось жука. Жук, коли на нього Пилип і Хома дивилися так — був зелений, коли ж виставляли проти сонця, зелень бралася бронзовими відблисками, і Пилип, задивившись на це чудо, прошепотів таємниче:

— Це його зроблено з чистої міді, а позеленів — від часу. Все мідне від часу зеленіє. Сховаємо жука і з нього почнемо нашу колекцію дорогоцінних металів.

Так жук став дорогоцінністю. Але не забудьмо, що в таких хлопців і білий черепочок ціниться часом на вагу золота.

Кожен чоловік має душу. Женька, незважаючи на свій вік, був чоловіком. Отже, Женька мав душу.

Сьогодні Женьчина душа купалася в розкошах, бо, бач, яке сталося чудо природи. Взагалі буває так, що зона Степу переходить у зону Лісостепу, а тут сталося навпаки: зона Лісостепу перейшла в Степ. Буває й таке на світі!

Це повідомлення Женька зустрів піднесено, бо любив усе незвичайне: демонстрації, піонерські вогнища, театральні вистави, затемнення сонця, польоти супутників у світові простори і цукерки, загорнені у барвисті клаптики паперу. А Степ після зони Лісостепу на широті Києва — це теж щось незвичайне — диво природи! Скільки ж то знову буде сонця, скільки простору! От біля Асканії-Нова така рівнота, що коли хлопці б’ють по м’ячу, то він котиться аж до Азовського моря. І Женька, який розмовляв на цю тему з Куприком, сказав:

— Серед Степу футбольні ворота треба будувати в п’ять разів вищі й ширші, ніж в Лісостепу, бо м’яч як вихопиться за ворота — спробуй наздогнати його!

— Не допоможе, — хитнув головою Куприк. — Там же скрізь марева, наче в пустині. Дивишся і бачиш на обрії і моря, й острови, і пальми, й коралові рифи. А на тих пальмах мавпи. Зривають кокосові горіхи, перекидаються ними. А внизу по піску повзають краби-горіхоїди. І такі вредні. На ту пальму, де немає горіхів, не лізе, а тільки на ту, де є. Коли кинеш футбольного м’яча, мавпи подумають, що то кокосовий горіх, і схоплять. А відбити м’яча назад — і не думай. Ти читав про Мауглі?

Женька не читав про Мауглі, але зараз йому й читати не хотілося. Він філософствував і, бредучи вздовж моря кукурудзи й пшениць, підставляв голову й плечі під сонце — все намагався визначити, на скільки градусів воно гарячіше тут; в зоні Степу, ніж у Лісостепу,

— Мабуть, що, — казав він Куприкові,— градусів на десять. Бо там сонце хіба пекло? Там воно тільки бавилося, а тут, бач, як бере? Як, виставиш руку, то так припече, аж шкварчить!

Куприк виставив руку, подержав її проти сонця:

— А от і не шкварчить. Пече тільки, та й то не дуже.

А Женька ж любив усе незвичайне, яскраве, барвисте. Сказати «пече сонце», так це все одно, що нічого не сказати; коли ж сказати «пече аж шкварчить», то від цього все всередині оживе й затанцює. Відповідь Куприкова не сподобалася Женьці.

— Не дуже, не дуже! А от і дуже, та ще й як! — Женька починав закипати неприязно до Куприка. Чого він такий? І мати ж у нього така! Низенька, і ніс у неї кирпатий, і волосся на голові, як копиця. А в мене мати не така. Ні в чиєї матері немає таких красивих очей, як у моєї. Он у Хоми мати вже стара, в Ольки — битлива, в Люськи — лайлива. А в мене молода. І на роботі всі її люблять, бо добра…

До цього моменту думки Женьки йшли у правильному напрямі. Далі почали збочувати з путівця. «На роботі добра. Тільки до мене недобра. Як що — зразу за рушник або за віник. Віником учистить