Читати книгу - "Теорія права і держави: Підручник."

2. Держава не лише закріплює сформовані в суспільстві типові правила поведінки, а й безпосередньо «творить» право, встановлює правові норми, виробляє і ухвалює нормативно-правові акти. Її закони і підзаконні акти слугують джерелом (формою) права.

3. Держава дає попередній дозвіл на видання актів громадських організацій або утверджує їх; може делегувати право на видання нормативних актів органам самоврядування; надає силу іншим формам (джерелам) права - міжнародним актам, нормативним договорам шляхом їх ратифікації, а також судовим і адміністративним прецедентам.

4. Держава запроваджує в життя норми права через правореалізаційну діяльність державних органів (судових, правоохоронних, контрольно-наглядових та інших): правозастосовними органами норми права виконуються, а правоохоронними органами охороняються від порушень.

5. Держава забезпечує, гарантує захист прав і свобод людини, для чого створює спеціальні правові механізми й інституції (омбудсмен, суди тощо).

6. Лише держава може застосувати примус при відхиленні поведінки осіб (індивідуальних чи колективних) від норм права.

Вплив права на державу виражається в тому; що у нормах права держава одержує своє юридичне оформлення - внутрішньодержавне і міжнародне.

Внутрішньодержавне: вся побудова держави, порядок формування її органів, їх компетенція, відносини один з одним і з органами місцевого самоврядування, діяльність щодо вирішення державних завдань і виконання фундаментальних функцій регламентуються правовими нормами. У цьому велику роль відіграють конституції, що закріплюють структуру держави, систему її органів, їх завдання і функції, компетенцію, форми діяльності. Правовими нормами встановлюються межі втручання держави в «життя» громадянського суспільства та особи, визначається міра здійснення державної влади і управління; закріплюється правовий статус людини і громадянина.

Міжнародне право допомагає державі в її відносинах з іншими країнами, зі світовим співтовариством загалом. Міжнародно-правові договори, які укладають держави одна з одною, сприяють мирному співіснуванню народів на планеті.

Тісний взаємозв'язок права і держави не виключає їх відмінностей за структурою, способами функціонування:

1) держава слугує основою політичної системи суспільства, а право - основою правової системи суспільства;

2) держава є політико-територіальною організацією влади, зосередженої в апараті управління, що складається із системи державних органів, а право є системою норм, якими упорядковується життя населення в державі;

3) держава в особі нормотворчих органів (парламенту, уряду, президента та ін.) надає праву формальної визначеності і загальнообов’язковості, закріплює норми права у певних формах (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай тощо), які виробляються в суспільстві як стандарти соціальної поведінки людей. А право не лише втілюється в цих формах, а й існує поза ними, передусім у природних, невід ’ємних і невідчужуваних правах і свободах людини, що потребують державного захисту;

4) органи держави мають можливість «творити» юридичне право за їх державною ієрархією (одні органи видають закони, інші - підзаконні акти), а право (через систему норм, зазначених в усіх формальних правових джерелах) впливає на державний організм у цілому, «укладає» діяльність держави в правові межі на випадок можливої сваволі з її боку;

5) за потреби держава охороняє право своєю примусовою силою, а за допомогою права встановлює вид і міру примусу у випадках його порушення (держава уособлює силу, а право - свободу, рівність і справедливість).

Як право не може обійтися без підтримки держави, так і держава має постійну потребу у праві. Тому не можна пізнати право і державу, якщо досліджувати їх ізольовано або протиставляти одне одному. Проте ступінь присутності права в державі, як і держави в праві, може бути різним. У тоталітарній державі, де панує сваволя держави, право зневажається, права людини і свободи не забезпечуються. У демократичній державі, де панує право, визнаються і гарантуються права і свободи людини, особа захищена від сваволі держави, зберігає людську гідність.

Нагадаємо, що основним об’єктом загальнотеоретичного пізнання є право, а держава вивчається тією мірою, якою вона пов’язана з правом.

В юридичній науці, законодавчих і підзаконних актах, нормативно-правових договорах та інших джерелах (формах) права вживаються терміни «людина», «особа», «індивід», «індивідуальність», «громадянин». Здавалося б, це те саме, але тільки на перший погляд.

Людина є біосоціальною істотою. Як біологічна істота вона є продуктом біологічної еволюції живих організмів. Біологічні (природні) властивості людини, що характеризують внутрішній - нервово-психічний механізм її організації, є універсальними. У біологічній організації людини, в її природі закладено можливості майбутнього її психічного розвитку. Біологічне в людині виявляється у її статі, віці, складі психіки, психічних властивостях, організації вищої нервової діяльності (розум, пам’ять, мислення, емоції, почуття, характер, темперамент, мотивація, воля).

Особиста природа людини визначилася так, що людина живе в суспільстві і, отже, є соціальною істотою, пов’язана з громадським життям, усвідомлює свою роль у ньому. Суспільство слугує середовищем формування свідомості, мислення, інтелекту, почуттів людини, її мови. Соціальні властивості людини характеризують набутий нею соціальний досвід, ступінь залученості в різноманітні види суспільних відносин. Але те, що людина живе в певному, а не в якомусь іншому суспільстві, від її особистої природи не залежить. Різниця суспільств є продуктом культури. Соціальний характер людини всюди однозначний. Суспільства, держави, їхні культури всюди різні. Становлення людини відбувається тільки в конкретних суспільних умовах.

Яке суспільство, його культура - така й людина. Вимоги суспільства визначають моделі поведінки, критерії оцінки цієї поведінки та ін.

Термін «індивід» (від лат, - «неподільний», грец,- «атом») -