Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

– Відмедь! – вигукнув Свинцов і, відстрибнувши, скинув гвинтівку.

Але це був не ведмідь, а пречудна істота, покрита довгою шерстю, з пролисиною вздовж хребта. Вискочивши із кущів, вона кинулась геть. Свинцов, сам перетворившись у цей час у звіра, ринувся в погоню. Істота досягла найближчого дерева і, спритно перебираючи усіма чотирма лапами, вмить злетіла до самої верхівки. Звідтіля занепокоєно стежила за підійшлими.

Свинцов, приставивши гвинтівку до ноги, запитав Чонкіна:

– Шо за животне, не відаєш?

– Не знаю, – здивовано сказав Чонкін. – Схоже, шо обіз’ян.

– Ти шо? – обурився Свинцов. – Ти обіз’янів видів коли-небудь?

– Видів, – сказав Чонкін. – Нас торік у звіринець водили. Спершу в музей, а потім у звіринець. І там один був точно, як цей, і з голою жопою.

– Тьху! – сплюнув Свинцов. – І звідкіля вони тут беруться? У нас у тайзі таких немає. Відмеді, вовки, білки і соболі єсть, а обіз’яни не водяться.

– Так звідкіль їм тама бути, – Чонкін згадав твердження Гладишева, – коли вони всі в людей поперетворювалися?

– Як це? – не повірив Свинцов. – Оборотні, чи шо?

– Навроді того, – підтвердив Чонкін.

– Це буває, – погодився Свинцов. – У нас у селі тоже Варька коса кішкою по ночах оберталася. У корів чужих молоко висмоктувала. А брат мій Серьога її в хліву вночі піймав та лапу їй топором і відтяв…

Кажучи це, Свинцов не спускав очей із того, що сидів на дереві, пришкулював то одне око, то друге, і той у відповідь йому так само жмурився.

– І що з лапою зробив? – запитав Чонкін.

– А нічого. Загорнув її в ганчірку, поклав на піч, а вранці гля, а там не кошача лапа, а человецька рука…

– Ну, і далі? – вимагав продовження Чонкін.

– Далі більше, – сказав Свинцов. – А ти як думаєш, обіз’янів їдять?

– А хто їх знає, – задумався Чонкін. – Мені не доводилося, а вобще чого ж, вони же ж тоже із м’яса і кісток состоять.

– І то, – розсудив Свинцов, – доки людиною не обернувся, такий же животний, як, допустім, свиня. Так що спершу шерсть на вогні обшмалимо…

– Дурний, чи шо? – запитав Чонкін.

– А чо?

– Через плєчо, – сказав Чонкін. – Нашо шерсть шмалити? Із шкури рукавиці зробимо, шапки пошиємо.

– Тоже діло, – погодився Свинцов, потерши замерзле вухо. – А ти сашлик лопав коли-небудь чи нє?

– А шо це?

– Шо-шо, – передражнив Свинцов. – Скуснятина, ось шо. На куски м’ясо порубаєш, на прут насадиш і в огонь, і так перевертаєш, щоби зо всіх боків рівномірно. Це ж такеє ось, це у-у! – заповнив він нехватку слів уканням. І, піднявши гвинтівку, смикнув затвора.

– Не стріляйте! – закричала мавпа людським голосом. – Не стріляйте, я здаюсь.

– Гля! – здивувався Чонкін. – Уже перетворившись.

– Да, – Свинцов розчаровано опустив гвинтівку. – Я ж, знаєш, людину убить можу, але человецьке м’ясо їсти не буду. Стошнить. Ладно, – наказав мавпі, – вались на землю. Та не боїсь. Не побіжиш – не заб’єм.

Мавпа похапцем спустилась і стала перед Чонкіним й Свинцовим майже на дві ноги, тільки злегка спираючись передніми кінцівками на повалене дерево. Хоча була вона вкрита шерстю з ніг до голови, Свинцов розгледів у заростях ознаку чоловічої статі і суворо запитав:

– Хто такий і якої будеш нації?

Мохнач мовчав і тремтів дрібно, немов вівця перед закланням.

– Говори, хто ти єсть! – рикнув Свинцов і клацнув затвором.

– Не стріляйте! – знову заблагав незнайомець і став часто кивати головою. – Руський я. Православний, – додав він, очевидно, не впевнений, що остання характеристика буде йому на користь.

– Брешеш! – не повірив Свинцов. – Обіз’янів руських не буває. Чи ти не обіз’ян?

– Е! – штовхнув Свинцова Чонкін. – А чи ж не чорт він?

– Ха! – вразився цією думкою Свинцов. – Одвічай, хто ти?

– Я сам не знаю, – заплакала істота. – Був людиною. А тепер, може, і чорт.

– У лісі живеш? – продовжував допит Свинцов.

– У лісі.

– А пожерти щось знайдеться?

– Для вас, – сказав чорт, – для вас непремінно знайдеться.

– Ну, веди нас до себе. Тільки без чортівні і не думай утікати. Пам’ятай, куля бігає швидше.

Пішли напролом, через хащу. Чорт біг попереду, допомагаючи собі передніми кінцівками. Свинцов і Чонкін за ним не встигали, але він зупинявся, піджидаючи, і знову біг уперед, як собака, що вела мисливця по сліду.

Спустилися в яр. По камінцях перейшли запліснявілий струмок. Пересікли невелику галяву, переступили через стовбур великої сосни, що лежала наче труп. За нею були густі зарослі кущів. Біля кущів чорт завагався, а Свинцов про всяк випадок поклав руку на затвор.

– Прийшли, – сказав чорт стомлено.

– Куди ж це прийшли?

– А ось сюди, – сказав чорт і пірнув у кущі.

Свинцов кинувся за ним, розраховуючи ледь що тут таки його й придушити, й мимоволі скрикнув:

– Батюшки! Барліг!

Чорт, блиснувши голим задом, уже влазив у барліг рачки. Свинцов поліз за ним услід. За ним Чонкін. Барліг виявився довгим пологим лазом, що в кінці повертав праворуч. Вони проповзли по ньому декілька метрів, і вже світла позаду не було видно, а під коліньми відчувався твердий ґрунт.

– Не дивуйтеся, – почули вони голос чорта, після чого чиркнув сірник, а від нього засвітилася й гасова лампа.

– Ух ти! – ухнув Чонкін, а Свинцов од себе додав щось по матушці.

Далі повзли зі світлом.

За вузькою горловиною розпочинався, поступово стаючи ширшим і вищим, коридор, підлога його була встелена соломою, коридор закінчувався чимсь схожим на круглу кімнату, непогано прибрану, з килимом на підлозі, з матрацом і двома стосиками книг, але що найбільше здивувало гостей, так це приставлений до стіни портрет бородатого чоловіка в старій формі з еполетами і аксельбантами.

– Це хто ж такий? – з повагою запитав Свинцов.

– А це… – зам’явся господар барлоги, – це, як вам сказати… Це Його Імператорська Величність Государ Імператор Микола Другий.

– Ого! – мимоволі видихнув Чонкін.

– А ви самі-то, звиняйте, хто ж будете? – перейшов на «ви» зніяковілий Свинцов.

– А я, – сказав чорт, – Вадим Анатолійович Голіцин.

І розповів гостям свою історію. Вадим Анатолійович, на відміну від нашого героя, був справжнім князем Голіциним і поміщиком у тутешніх місцях. Потім служив у свиті Його Величності. Разом із царем був у Єкатеринбурзі, але втік якраз за день до розстрілу царської сім’ї. Добрався до рідних місць і оселився у лісі, очікуючи кінця більшовицької влади. Ждати, однак, прийшлося занадто довго. З часом цілковито обносився, здичавів, заріс шерстю. Вів дикий спосіб життя. Харчувався грибами, ягодами, корінням. Голими руками ловив зайців і птахів і зрештою так озвірів, що справжні