Читати книгу - "Колиска сонця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Бідна старенька — був такий у неї гріх — пополотніла і ледь вимовила:
— Згинь, нечистий, під землею. — І перехрестилася, із страхом дивлячись на Запотічного.
Юрбою знову прокотився смішок.
— Вам землю дає Радянська влада, а не Чонгарі.
— А хто нас захистить? — пролунало із натовпу.
— Радянська влада! — крикнув Запотічний. — Якщо вона дає, може і захистити! І хай хто спробує повернути життя назад!
Підгоряни загомоніли. Раптом наперед несміливо вийшла суха, виснажена жінка.
— То правда, Петрику, що і мені землиці дадуть? — повернулась до Махнюка.
— А чом би й ні! Громада наділить, як і всім, — мовив Махнюк і пояснив Запотічному: «То Ганна Чорнейка. У неї чоловік і син на фронті».
Жінка тремтячими руками відгорнула скибку з-під Махнюкового плуга, вхопила її, пригорнула до грудей і, весь час дякуючи, раптом понесла, немов дитину, через поле. Ішла Ганна спершу помалу, а потім побігла, ніби боячись, що це сон і до його кінця не встигне донести в обійстя шмат із вимріяного поля.
Усі, хто був тут, дивилися услід Ганні Чорнейці і поволі опускали голови.
Ще одна людина, дивлячись із порослого березняком пагорба за тим, що відбувалося, гамувала у собі невимовний душевний біль. І не тому, що майже божевільна від радості Ганна бігла із скибкою додому, а з туги за цією землею у долині, на яку вже ніколи не ступити, за тихою, як вечірня печаль, рікою, у котрій вже ніколи не освіжити в літню спеку тіло.
* * *Всю зиму Чонгарі із синами провів у закинутій лісовій сторожці, куди ще влітку завіз таємно припаси. На що він сподівався? Так, Чонгарі вірив, що росіян зупинять. Гори їх вимотають, наступ захлинеться. Повториться те, що в першій світовій, і в душі він посміювався із своїх завбачливих знайомих, котрі спродувались до останньої нитки і тікали світ за очі. Однак минула осінь, пройшла зима, фронт не зупинявся і нині росіяни вже скоро у Берліні. І до Чонгарі тільки тепер дійшло, що він — уже в літах, здається, твереза людина — тішив себе примарними ілюзіями. Через кілька годин, як стемніє, він піде звідси, назавжди попрощавшись із рідними місцями.
Чонгарі дивився на людський гурт, що ділив у долині землю, і не міг збагнути: не жаль йому було зараз тих гольдів, але чому, чому так боліла душа за цими місцями — дикими і прекрасними.
Досі долина була для нього просто гольдами землі, на яких родила кукурудза, пшениця, картопля. Красні були врожаї, що й говорити. А ось зараз це для нього було як щось буденне, не варте уваги. Долина у світлі призахідного сонця, на яку дивився востаннє Чонгарі, таїла у собі якусь невимовну красу, що сповнювала душу нестерпним жалем. І він тільки тепер зрозумів, що рідна земля — це не тільки рясні пшениці, кукурудза, картопля, а й біль і радість людини, її дитинство, сльози і смуток, все те, що осяває твоє життя до останньої хвилини.
Поруч, знічев’я, відклавши автомати, почали борюкатися Руді і Шоні.
— Перестаньте! — гнівно крикнув Чонгарі.
«Жеребці вгодовані, — подумав чомусь злісно про синів. — Ще не відають, що таке залізні вудила і гарячі батоги».
Коли б не сини, думав Чонгарі, може, і не стояти б йому, як на власних похоронах, сьогодні тут. Ходили виродки, грозячи людям. А тепер уже прощення не буде. Спалено усі мости.
Сонце уже майже зайшло. Від Підгірного, на перевал, знімаючи куряву, піднімалась легкова машина.
— Опу,[6] може напослідок вогником пригріємо? — поплескав Руді автомат і показав на машину, що наближалася до перевалу.
Чонгарі зле глянув на сина і глухо промовив:
— Машину треба зупинити, але щоб волосини не впало їм з голови!
Запотічний повертався у місто з легшим серцем, аніж їхав сюди. Він розумів, що треба немало часу, аби в душах людей пролягла межа між їх минувшиною і новою дійсністю і щоб повністю стерлися межі на земному тілі, які селянин не зміг ніколи переступити, пересилити самого себе і піти далі. Мине не день, не два… Але перший крок — хай ще несміливий, невпевнений — уже зроблено.
Машина поволі наближалася до перевалу. До спочинку помалу йшов тихий і задумливий весняний день. Над горами, немов червоні гуні, висіли призахідні небеса.
— Як називаються оті гори? — показав Запотічний у бік румунського кордону.
Шофер навіть не встиг повести головою. Довга автоматна черга скреготнула по машині. Зміями засичали колеса, машина втратила керування і з розгону полетіла у придорожну канаву. Переляканий шофер вискочив з кабіни, блискавично шмигнув через дорогу і заліг потойбіч.
Витираючи з чола кров, Мирослав підняв голову. Над канавою стояли троє — двоє юнаків і ще досить молодий, але уже сивий, стрункий, військової виправки чоловік.
«Чонгарі», — одразу здогадався Запотічний.
Чонгарі затоптав недопалок і спитав щось по-угорськи.
Запотічний заперечливо похитав головою.
— Батько цікавиться, як доїхали? — перекладати взявся Руді.
— Вам видніше, аніж мені, — зло посміхнувся Мирослав.
Рукою непомітно потягнувся до кишені.
— Облиште, — сказав на диво спокійно Чонгарі. — Якщо ви розумна людина, мусите бачити, що пістолет у даному випадку — мильна бульбашка.
Юнаки, як за наказом, звели автомати.
— Чого тоді хочете від мене? — встав на ноги Запотічний і виплюнув кров.
— Ви зараз їздили у Підгірне, заставляли брати землю. Хто дав право сягати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колиска сонця», після закриття браузера.