Читати книгу - "Чорне і сріблясте"

— Ой, прошу вас, я й не думаю сідати до столу. Дивитися на всю цю їжу... Я вже не годжуся для товариства.

Тоді я запропонував їй долучитися до нас перед трапезою або й опісля; їстиме вона чи не їстиме, ми все одно будемо дуже раді її бачити.

— Забудьте про мене, — відрізала пані А., — і спокійно собі святкуйте.

Проте у тім-то й річ, що заспокоїтися нам із Норою ніяк не вдавалося. Без пані А. список запрошених на різдвяну вечерю виглядав як ніколи загрозливим: нас троє, Норина мати, її другий чоловік Антоніо — емоційний тлумач причин економічної кризи і запальний блоґер-перестарок та його донька Марлен. З нею Нора ніколи не підтримувала стосунків — можливо, через десятирічну різницю у віці, а може, й через те, що, як вона єхидно стверджує, любити нових дітей своїх батьків — річ абсолютно неприродна; не можна потоваришувати з кимось за командою. Щороку на Різдво розлучення Нориних батьків знову грізно клубочиться над нами темною грозовою хмарою, а сама вона без особливого опору всотує електростатичний потенціал просто з повітря і, схоже, щомиті готова вгатити розряд потужністю десять тисяч вольт у будь-кого, хто трапить під гарячу руку, — тобто, у цьому випадку, в Емануеле або в мене. Щоб нікого не розчаровувати — ні моїх рідних, ні її батьків, ні «набутих» членів родини — і водночас уникати бентежних ситуацій, треба бути страх яким вертким і спритним, а нам цих якостей, вочевидь, дуже бракує.

Присутність пані А. принаймні гарантувала наявність такого собі стабілізуючого фактора. Коли за столом уже цілком явно відчувалася нестача спільних тем і не менш явне небажання взагалі шукати якісь теми, ми зосереджували увагу на стравах, які вона приготувала, по черзі хвалили їх і коментували, висували пропозиції щодо того, що можна було би зготувати наступного року, і так насилу дотягували якось до півночі. Пані А. ставала осереддям Різдва — або й офірним цапом, залежно з якого боку подивитися, але не мала нічого проти, їй це подобалося. У той вечір вона здавалася членом родини ще більше, ніж завжди, хоч і не могла довго всидіти на призначеному для неї місці, знай гарячково металася між вітальнею і кухнею, покинувши на половині чергову страву, забиралася до миття посуду набагато раніше, ніж треба було, і що п’ять хвилин поставала перед присутніми в іншій подобі: то служницею, то господинею, то знову служницею. Якщо подумати, то для неї все це мало бути по-справжньому виснажливо. Коли наставав час подавати солодощі, я брав ситуацію у свої руки й наказував пані А. врешті-решт сісти на задницю і не рипатися; я так і казав: «Сядь вже на задницю і не рипайся!» — такий грубуватий тон був їй до вподоби. Тоді вона складала на животі руки і насолоджувалася завершальною частиною вечора.

Подарунків не дарувала нікому, проте для неї дарунок завжди знаходився, і то не один: від нас і від Нориної матері. Як по правді, то Норина мати приносила переважно щось достоту жалюгідне; маю підозру, не раз вона просто передаровувала речі, які сама отримала у подарунок, але не вподобала. Зрештою, у стосунках між ними завжди відчувалося певне несприйняття. В принципі, нічого дивного, бо ж Нора частенько давала зрозуміти, наскільки велику перевагу віддає Бабетті, і робила це зазвичай не надто делікатно.

Щороку під час різдвяної вечері наставала мить, коли на безжальний герць виводили дві печені: одну готувала моя теща, іншу — пані А. Два дека ставили поруч посеред столу. Дуелянтки міряли одна одну довгими поглядами, наче у якомусь вестерні з жінками у головних ролях. На той час усі встигали вже добряче натоптати животи, проте слухняно з’їдали по шматочку з кожного дека, а тоді знову бралися до похвал — іще емоційніше й гамірніше, ніж раніше. Хоч як ми намагалися дотримуватися рівноваги, в кінці пані А. все ж незмінно перемагала за очками.

— Ми втечемо — ось що ми зробимо, — пропонує Нора.

Тож ми користуємось нагодою і купуємо квитки до Бейрута: виліт 24-го грудня. Норина мати протестує, але ми кажемо, що квитки нам трапилися дешевші, значно дешевші, ніж звичайно, адже знаємо вже, що фінансові міркування — це аргумент досить вагомий, щоб її утихомирити (пов’язані з розлученням негаразди примусом піднесли гроші на найвищі щаблі її шкали цінностей). Емануеле ми запевняємо, що всі свої подарунки він так чи інак отримає, ба навіть швидше, ніж сподівається, і це, схоже, спонукає змиритися з нашим рішенням і його.

Цікаво, як з’являються певні звички: ракова пухлина пані А. і її передчасний відхід призвели до того, що у нас із Норою виникла своєрідна таємна й мовчазна угода. Ми ніколи більше не святкували Різдво зі своїми батьками. За рік, що минав до наступного грудня, нам завжди щастило заощадити достатньо грошей, щоб опинитися у ці дні десь ген-ген далеко від сімейних чвар і від умовностей, цінність яких уже породжувала в нас глибокі сумніви.

У літаку я читаю книжку Сіддгартхи Мукерджі «Імператор усіх хвороб». Мукерджі, американець індійського походження, роками досліджував болотисті терени на межі гематології і онкології, а тоді написав белетризовану й нашпиговану численними посиланнями «біографію» раку на шістсот сторінок і невдовзі отримав Пулітцерівську премію. Кожен абзац наче піднімає образ пані А. вище, де його краще видно супроти світла, — і водночас відбирає у мене ще один міліграм надії. Мукерджі описує, по суті, широкомасштабну війну: було в ній кілька успішних для нас епізодів, яким надавали неабиякого значення, та все ж поки що наші справи кепські.

Зупиняюся над теорією Галена: він проводив аналогію між раком і меланхолією, бо вважав, що обидві ці недуги породжує надмір чорної жовчі. Читаю і немов аж