Читати книгу - "Святослав"

– Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не стану, слів посилати не буду. Сама поїду в Царгород.

– Добре діло зробиш, княгинє, – загомоніло багато бояр.

– А тобі, Полуяре, буде таке, – промовила княгиня, звертаючись до сліпого купця. – Пиши, ларнику… Купцю Полуяру із нашої скотниці дати все, що він втратив, а ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля за Дніпром…

Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колінах кілька кроків, ніби хотів знайти руку великої княгині…

От немовби й розв’язано всі ті діла, які турбують Руську землю, які не дають спати людям на Русі.

Але ні, є ще й Гора, у якої багато своїх власних справ, яка вимагає в княгині Ольги суду й правди.

На сходах гримлять кроки, іде тіун дворів княжих Талець, а за ним кілька гриднів ведуть зв’язаного закривавленого чоловіка.

– Що сталось? – запитує княгиня.

Тіун Талець низько вклоняється княгині, витягає голову так далеко вперед, що вона, здається, от-от одірветься від шиї.

– Татьба і вбивство! – каже він. – Минулої ночі оцей смерд Векша підкрався у Вишньому городі до житниці боярина Драча, утнув[39] на смерть княжого мужа.

– Татьба і вбивство! – гомонять бояри. – Доки це буде?! Роби суд, княгинє, по правді!

Смерд Векша – здоровий, молодий ще, широкоплечий чоловік із копицею волосся, що нагадує стигле жито, босий, в одній сорочці й портах – стоїть серед палати, дивиться на бояр, воєвод і, либонь, не розуміє, де він опинився й що сталося.

А потім бачить княгиню, й на закривавленому його обличчі з’являється чи то страх, чи надія – він падає їй в ноги.

Княгиня мовчить. Тут є кому розпитати й допитати смерда, буде потреба – мужі й бояри, що стоять у палаті, не тільки розпитають чи допитають, а зроблять ще й божий суд – кинуть людину у воду і будуть дивитись, чи вона не втоне, змусять людину взяти голіруч розпечене залізо і дивитимуться, згоріла чи не згоріла на руках шкіра, мужі нарочиті й ліпші бояри зроблять все, що треба, княгиня ж скаже останнє слово, вчинить суд по закону, по правді.

– Чого поліз у житницю боярську? Пощо вбив княжого мужа? – допитують мужі.

Смерд Векша підіймає голову.

– Голодно є в хижі… Жона, діти… Куди піду? Купу в боярина маю – нічим віддати, заставу у купця взяв – нічим платити…

– Чули! Знаємо! Кожного разу те ж саме, – обурено гомонять мужі й бояри.

– Бояри мої і всі мужі! – зупиняє княгиня ці голоси і обводить поглядом бородатих людей, які ждуть княжого суду. – Як мусимо судити за вбивство?

– За смерть – смерть! – рішуче промовляє хтось у натовпі. – Як велить покон.

Княгиня Ольга дивиться туди, звідки лунає цей голос, але не пізнає, хто це сказав: воєвода Зморщ чи боярин Ратша. Проте хіба не однаково, хто сказав? Смерть за смерть – так велить покон, так думають усі бояри, воєводи й мужі, так думає й сама княгиня.

Вона піднімає руку.

– Оже вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть. Але в цей час виступає вперед боярин Драч – у темному опашні, з посохом у руках.

– А моя житниця зламана, княгинє, – каже він. – І то чи перший раз був там смерд Векша? Маю шкоду, княгинє.

– Правда, княгинє, – гомонять бояри й воєводи, у яких то тут, то там на дворах все частіше трапляються розбої та татьба.

– Векшу на смерть, – закінчує княгиня, – а двір його з жоною й дітьми на поток і пограбування.[40]

– То є по правді, – лунає в гридниці.

Битим шляхом за Дніпром їде з дружиною своєю княжич Святослав. Як веліла княгиня Ольга, вони повинні проїхати чимдалі за Дніпро, шукати там печенігів, якщо ж знайдуть – гнати їх з поля.

Княжич Святослав їде попереду дружини, поруч із ним – Асмус. З дитячих літ виховує Асмус княжича, куди княжич – туди й він. Тільки все