Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"

насправді є аґентом КДБ) відомий як Циганський Барон. Андрухович робить це, щоб підкреслити загадковість «секретного аґента» світу. Це також, однак, приклад схильності Андруховича до нагадувань читачеві, що «реальність», про яку ми читаємо в тексті, цілком залежить від авторської волі. По кількох сторінках в Отто, який представився одним із аґентів, стріляють і вбивають, бо він прохопився фразою, яка його викрила. Тут Андрухович (або Отто, розмови якого подумки з самим собою передаються у другій особі, править за кістяк романної оповіді) визначає, що цього кінця не досить; він перемотує сцену на один абзац назад, і Отто вимовляє іншу фразу, яка дозволяє йому непомітно подолати тунелі.

З трьох романів Андруховича «Перверзія» — найпоказовіший з погляду коригування умовностей, пов’язаних з ролями автора й наратора в романі. Структура самого роману ілюструє це. Роман починається з «Передмови видавця», в якому молодий український письменник «Ю. А.» розповідає про те, як дістав низку документів, які на різні лади (бо ж передають їх різні люди) інформують про те, що робив Станіслав Перфецький на семінарі у Венеції. Інша частина роману — збірка цих документів, які читач повинен витлумачити, щоб визначити, чому і в який спосіб Перфецький врешті-решт зник з Венеції і чи правдиві чутки про його самогубство. Документи — це пародії та екскурси в різні усталені типи постмодерністського письма, кожна з яких по-своєму відповідає істині. Роман завершується «Післямовою видавця», в якій «Ю. А.» висловлює свою думку про те, що Пефецький живий і здоровий, і що він послав «Ю. А.» ці документи як частину останньої постмодерністської літературної вистави. Таким чином, читач змушений запитувати про авторство (1) автора різних документів, (2) «Ю. А.», а також (3) Станіслава Перфецького і розважати над тим, хто ж є автором змісту роману. Юрій Андрухович навіть дистанціюється від «Видавця», ховаючи його під криптонімом «Ю. А.» У цьому романі більше, ніж у двох попередніх, Андрухович грає зі свободою, що її нібито дає постмодерністський текст, і, отже, демонструє, як відповідальність може бути передана від автора до мови, на манір Бартового вбивства автора.

Використання Андруховичем постмодерністських способів набуває сенсу за межами стилістичної гри, коли дивитися на нього через призму постколоніальної України. Його гра із владою і відповідальністю автора — це спосіб розглянути конкретні вимоги, що їх висуває українському письменнику культурна історія народу. Акт написання українською мовою часто був сам по собі політичною заявою, тому українська література часто асоціювалася з патріотичним закликом до зброї. Таким чином, коли Україна раптом здобула незалежність, а нове покоління письменників дістало можливість писати і видаватися без політичної цензури, від них очікувалося, що вони виконають свій обов’язок голосу нації і висловлять ідеї та переконання, з якими досі крилися. Небажання деяких із цих молодих авторів брати на себе цю відповідальність стало і предметом суперечок у дискусіях, де обговорювалося сьогодення української літератури, і водночас темою, що її письменники, приміром, Андрухович, досліджували у своїх творах.

Той факт, що покладена у такий спосіб відповідальність неабияк важить для Андруховича, можна виснувати з неявної присутності цієї проблеми в його прозі. У всіх трьох романах Андрухович робить головними героями письменників, і через них усіх, від чотирьох поетів «Рекреації» до Отто фон Ф. у «Московіаді» і Станіслава Перфецького; він розглядає обов’язок українського письменника бути «голосом народу». Штундера, Хомський, Немирич, а надто Мартофляк лишають незатерте враження як надії на майбутнє української літератури. Андрухович змальовує їх як самозакоханих рок-зірок, яких переслідують ласі до автографів українські дівчата. Вони ухиляються від виправдання таких героїчних сподівань, адже їх банально тягне на секс і спиртне. Не те щоб вони були настроєні непатріотично, та все ж мають свої хиби, які Андрухович і вважає за свій обов’язок показати.

Отто фон Ф. з «Московіади» виголошує пристрасні промови про свій народ і мріє написати щось, що прислужиться його культурі. Він, однак, також відволікається на алкоголь і всілякі любощі й не приходить на заплановану зустріч, щоб обговорити заснування українського літературного журналу, який би допоміг українській літературі стати твердою ногою у столиці Радянського Союзу.

Нарешті, Перфецький, який використовує свою лекцію на венеційському семінарі, щоб викласти історію свого народу і привернути увагу до його присутності у світі. Але він закінчує промову, вказуючи на те, що історії та леґенди, на які він посилається у своєму виступі, він сам і вигадав, і що тільки він виявляє єдину версію істини. І тому, коли Андрухович розмиває вказівку на присутність автора в цьому романі і підкреслює необхідність перетворювати в дійсність суб’єктивність письменницької розповіді, то йдеться про спробу спекатися величезних обов’язків, покладених на нього як українського письменника.

Розкриваючи механіку створення роману, ці письменники наближають присутність автора до справжнього тексту і таким робом позбавляють автора влади. Розкриваючи суб’єктивність автора, ці письменники реаґують на «заповідану істину» літератури соціалістичного реалізму і показують гегемонію автора над істиною. Це теж їхня відверта спроба скинути з себе відповідальність, яку покладала на них українська культурна традиція та її національні міфи.

Деконструюючи міфи

Тісно пов’язані з деконструкцією розповіді й вищеозначеною роллю автора прозові твори письменників-вісімдесятників кинули прямий виклик авторитету історії та міфу. Зокрема, вони наскочили на радянську розповідь про українську націю, як її культивувала і поширювала «офіційна» історія, котра відображала колонізаторські амбіції і доктрину політичного центру влади. Правда, яку вона встановлювала, часто різко контрастувала з тим, що було правдою на думку колонізованих; версія правди, що підходила марґінальній українській культурі, у свою чергу, здебільшого підживлювалась українськими національними міфами. Для людей, які набили руку у спростуванні «офіційних» істин, скептицизм щодо ідей, вкорінених в абсолюті, ставав ключовим питанням у їхньому постколоніальному мистецтві, і постмодернізм забезпечував привабливий підхід, за допомогою якого випадає деконструювати владний центр. Утім, як вказує Марко Павлишин, постколоніальна культура не тільки відкидає колоніальну, але розуміє небезпеку використання колоніальних засобів на антиколоніальні цілі:

Корисно розглянути тут як «колоніальні» ті культурні явища, в яких можна вбачати заохочення або підтримку структур і міфів колоніальних відношень влади, і як «антиколоніальні» ті, які прямо відкидають або прагнуть змінити характер таких відносин. Атрибут «постколоніальні» відноситься до тих осіб у культурі, які усвідомлюють реальне