Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

— Перекажи йому щире вітання від старого Беніто. Я добре знав його небіжчика батька. Коли він запитає, чому я сам не приїхав до Парижа, скажи, що я вже застарий. Якби був молодший, давно б уже приїхав, щоб воювати разом з ним і завойовувати світ. Замість мене в солдати пішов мій син. Вони, безперечно, добре знають один одного, мій син служить у Двадцять шостому полку, — о, то чудовий полк! Їдь собі з Богом і не забудь ані дрібки з того, що я доручив тобі!

Те все старий Кроче доручив переказати імператорові особисто.

Анжеліна, правда, не змогла виконати доручення. Імператор був недосяжний. А вона мріяла про імператора. Його портрет висів в усіх кімнатах, той самий портрет, який і на Корсиці вона бачила в усіх кімнатах. Він зображував імператора, що після виграної битви на білісінькому, мов сніг, коні оглядав свої осяйні війська. Його кінь полискував, очі блищали. Він випростав праву руку й кудись показував, у якийсь незбагненний бік. Імператор мав чудовий вигляд, видавався водночас і далеким, і близьким, добросердим і страхітливим.

Анжеліна була підпорядкована наказам Вероніки Казимир. Отже, належала до підрозділу з тридцяти шістьох слуг і служниць, які мали дбати про чистий одяг придворних дам та панів і прибирати у ванних кімнатах.

Вона прала небесно-блакитні, рожеві та білі шовкові сорочки, батистові хусточки, комірці, манжети, тонку постільну білизну, на якій спало панство, і шляхетні панчохи, в яких воно ходило. Рано-вранці, в сірому тумані пральні між шапликом і казаном вона викручувала і чистила щіткою різний одяг, притискала щосили дерев’яний валик до скрученого жмута, потім розкручувала його і вішала на мотузки, що, незліченні й грубі, обплітали простір, створюючи дивовижну мережу, другу, делікатнішу стелю з мотуззя. Опівдні білизна вже лежала на широкому столі, висушена, складена, зв’язана, і чекала на своє воскресіння. Тоді Анжеліна, як навчили її вдома, набирала повний рот води і порскала, роздуваючи щоки, на шовк, полотно і батист. Потім дужими руками водила праскою, всередині якої жаріло деревне вугілля. Прикладала, щоб перевірити нагрівання, змочений палець до дна праски й раділа, почувши сичання. Починала прасувати: спершу цупке полотно, потім ніжний шовк, далі батист, наостанок складені багато разів комірці та манжети. Їй здавалося: що ревніше вона працює, то ближче підступають до неї дами і пани, та й сам імператор. Сорочку, яку вона прасує саме цієї миті, можливо, вже завтра вранці одягне імператор. Його сліпучі білі штани вона натирала особливою незмивною жирною крейдою. Завдяки її завзяттю вони завжди яскріли, мов свіжий сніг.

Траплялися дні, коли Вероніка Казимир раптом з’являлася незвичайної пори, і то в незвичайному вбранні. Тоді молоді пралі нараз припиняли співати. Всі знали, що Вероніка щойно ворожила на картах якійсь високій особі. Вона була у важкій чорній шовковій сукні, а на шиї на важкому золотому ланцюжку мала отруйно-зелений чарівний камінь — нефрит, теж подарунок імператриці Жозефіни. Вона стояла, опасиста, незграбна і врочиста, у випарах пральні перед молодими дівчатами в білому вбранні й видавалася справжньою чорною жрицею великого імператора. Які ґвалтовні події могла вона напророчити сьогодні? Долю якої частини світу вона передбачила щойно?

Двічі на тиждень Анжеліні наказували прибрати в палаці ванні кімнаті. Спершу вона йшла у ванну імператора. Бачила на підлозі свіжі сліди його мокрих ніг. Удихала запах його тіла з вологих рушників і, заціпенівши, довго стояла, приголомшена, на місці, забувши про обов’язок. Інколи набиралася незвичайної сміливості й пригортала рушник до серця, побожно й потай цілувала полотно і, дарма що була сама, червоніла. Вона любила найменший зі слідів імператора. Проте боялася випадково зіткнутися з ним. А втім, із гірким розчаруванням у серці, немов він сам пообіцяв їй прийти й не дотримав слова, кінець кінцем, виходила з його ванни. Була знищена і водночас ощасливлена.

Одного разу їй потрапила до рук звичайна солдатська хусточка, якою інколи користався імператор, як і кожен у його армії. То була велика носова хусточка з цупкого полотна. Червона широка кайма обрамляла блакитну середину, яка зображувала географічну карту. На карті всі місця, де воював імператор, були позначені червоною фарбою. То була географічна карта простого імператорського солдата.

Анжеліна в задумі споглядала ту хусточку. На ній були зеленуваті сліди тютюну, що його нюхав імператор. Вона знову бачила його, немов на картині: на білому коні, права рука показує в незбагненну далечінь.

З усією любов’ю свого молодого, палкого і дурного серця Анжеліна почала прати хусточку. Вона видавалася їй особливим посланням імператора. Увечері гладенько випрасувана хусточка лежала перед нею, і вона ніжно водила по ній своїми червоними, лагідними молодими пальцями. Потім заховала її під одягом, на грудях, і мало-помалу, відчуваючи ту дивовижну хусточку на серці, почала думати, ніби вона вже належить їй. Адже пралі не звикли бачити серед імператорської білизни такі звичайні речі. Та хусточка певною мірою прокралася сюди, сама прийшла до Анжеліни як вітання, як звістка, — як тут знати? Певне, та хусточка вже зіжмакалася в неї на грудях, тож тепер у такому стані, що її не можна віддавати. Можливо, її пощастить віддати завтра, або післязавтра, або при якійсь нагоді, дарма що всі речі пораховані. Мала Анжеліна відчувала великий страх. Вона стояла, рівно о восьмій годині, в по-військовому вишикуваному ряду слуг і служниць, чекаючи, як і решта, з пакою білизни на простягнутих руках, сувору Вероніку, тримаючи в них, як і всі, двадцять шість речей; двадцять сьому вона приклала до серця.

Вероніка Казимир почала рахувати, — двадцять один, двадцять два, двадцять три, — тримаючи однією рукою довгу вузьку книжечку, а правою пенсне, як заведено в панства. Ось вона підняла пенсне:

— Анжеліно, однієї штуки бракує! — проказала вона.

Анжеліна не ворухнулася.

— Однієї штуки бракує! — повторила Вероніка.

Анжеліна вже бачила, як її роздягають і обшукують.

Лакеї цікавими руками обмацують