Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

— Найми авто і вертайся сюди, — сказав він.

Інструктор запевнив, що завтра приїде по літак. Але щось у мені заворушилося. Я хотіла закінчити почате.

— Ні. Я цілком можу долетіти назад. Я мушу долетіти назад, бо, може, більше й не наважуся залізти в літак, — відповіла я.

Було чути, як він вагається.

— Ти переконана? — спитав він скептично.

Я знала, що треба робити. Моє місце було в літакові.

— Так, якщо ви не проти. Тут кажуть, що хмари вже розсіюються.

— Гаразд, якщо ти цього хочеш… Я певен, що ти впораєшся.

Його віра в мої сили підтримала мій дух. Я поклала слухавку й обійшла довкола свого літака. Потім залізла в нього, завела двигун і рушила на злітну смугу. Мене огорнуло відчуття неймовірної свободи. У ту мить, коли шасі знову відірвалися від землі, я вже знала, що знайшла справжнє покликання. Мені навіть не було страшно — я відчувала тільки піднесення. Через багато років, коли згадуватиму цей момент, я думатиму тільки про те, що мене, певно, паралізувало б від страху, якби я тоді знала все, що знаю тепер, усе, що могло статися не так. Але тоді я просто радісно злітала до хмар.

Хмари й досі були важкі, однак гірше ніби не ставало. Хоч після історії під хмарами й потреби летіти якнайнижче до землі я занервувалася, бо погода могла знову зіпсуватись. Коли я побачила в хмарах проріз, то попрямувала до нього, виконала різкий підйом і проскочила через цю невелику прогалину, щоб глянути, що відбувається нагорі.

Над тією сірістю, що тисла на мене, було яскраве чисте синє небо. Коли я пробилася крізь хмари й подивилась униз, мені здалося, що піді мною розстелили білу пухнасту вовняну ковдру. Це було приголомшливо, мені аж дух забило.

Через недосвідченість я не розуміла того, що це був надто небезпечний — і навіть незаконний — маневр. Летіти понад хмарами — неймовірно безглузде рішення. Я дізналася погоду в Колледж-Стейшені, проте й гадки не мала, яка насправді була ситуація в Джорджтауні. Якби над домашнім аеродромом висіли хмари, я застрягла б у них, адже не могла покладатися на радіопередавач. Я ще не навчилася проривати хмарність і, мабуть, розбилася б. Але того дня мені дуже пощастило: у хмарах навколо домашнього аеропорту утворився великий просвіток. Я приземлилася без проблем і радісно переповіла все інструкторові.

Коли я дійшла до частини, де злетіла понад хмарами, він сказав:

— Ні, ти цього не робила.

— Робила! І це було прекрасно, — відповіла я йому, широко усміхаючись.

— Ти мене не розумієш. Ні. Ти не робила нічого дурного й незаконного. Якщо хочеш здобути ліцензію, ти не робила цього, — суворо мовив він.

Моя радість на обличчі відразу ж погасла.

— О! Так. Я кажу, це було б круто, — додала я, сором’язливо усміхаючись.

Він попестив мене по голові, і серце моє стислося від згадки про тата. Може, це він розсунув хмари над Джорджтауном. Мені хочеться так думати.

Коли я отримала ліцензію, настав час знову сідати в літак і прямувати через океан у Японію. Цього разу Джек, мій чоловік, полетів зі мною. У той рік, який ми прожили нарізно, він закінчував навчання в коледжі. Я пишалася ним і водночас заздрила, бо його взяли на авіапідготовку просто з КПОЗ. А що він був моїм чоловіком, то його на рік закріпили за моєю частиною в Японії, поки він чекав, коли розпочнеться авіаційне навчання в Оклахомі. Це називалося «статус-резерв» і означало, що він контактуватиме з пілотами в моїй частині і що до нього ставитимуться так само, як до них. Я нетерпляче чекала на початок нашого спільного життя після року нарізного існування. Нарешті — в одній країні, обоє на шляху до своїх мрій.

Але дуже швидко стало очевидно, що я зробила велику помилку. Тільки-но ми почали зустрічатися, мене намагалися відмовити одружуватися з ним майже всі мої знайомі. І його родина теж. Я зійшлася з ним невдовзі після батькової смерті, і мій емоційний стан укупі з тим, що він був першим хлопцем, з яким я спала, просто затьмарив мені розум. Я була молода й думала, що закохана; мені здавалося, ніби я протистою цілому світові. Ніхто не вірив у нас, проте я вірила — ми вірили. Це було навіть романтично. Тепер, згадуючи все, я думаю, що то були просто наївні дурощі.

Коли ми приїхали в Японію і почали жити разом, мій оптимізм дуже швидко згас. Усі рідні мали щодо нього рацію, а тут, у Японії, мене перестали поважати, бо я взяла з ним шлюб. Було чимало бойових пілотів, які перестерігали мене, однак я цього не розуміла. Я призвичаїлася до думки, що життя складне. Я так вирішила, але воно було моє, і я мала так жити.

Одного вечора, місяців через вісім після чоловікового приїзду до Японії, я читала в ліжку. З якоїсь причини ми почали сперечатися щодо правил Повітряних сил. Джек уважав, ніби вони не всі хороші, і наполягав, що на деякі з них можна просто не зважати.

— Чудово. Сподіваюся, з таким підходом ти ніколи не станеш командиром, — різко відповіла я й утупилася в книжку.

Тоді, наче бик перед ривком, Джек схилився наді мною зі стиснутими кулаками й витріщився, немовби чекав, поки я насмілюся знову заговорити. Мене охопила паніка. Він частенько втрачав самовладання, але цього разу все здавалося інакшим. Неквапом, уникаючи його погляду, я вислизнула з ліжка. Я вирішила спакувати валізу