Читати книгу - "Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька"

Мало хто дає собі звіт у тому, що для проведення військової операції проти СРСР (так само, як і проти інших країн) вермахт потребував крім польових частин, аеродромів, залізниць, колісного та гужового транспорту ще й для проведення спецоперацій у радянському запіллі тисяч перекладачів – від ОКВ – «аж до бойових одиниць на фронті». До слова, одним з таких був видатний український поет Юрій Клен, насправді – Освальд Бурґгардт, який служив при штабі 17-ї польової армії.

По допомогу звернулися до ПУН. Результат звернення такий: «не було мови, щоб ПУН міг згодитися на таку пропозицію. Що вона давала українській справі? Яка з того користь для ОУН? – риторично запитував очільник ОУН Книш.

У цій ситуації, природно, німці не мали іншого вибору, як звернутися до конкурентів. За словами їх критика, «бандерівці на те годилися. Найбільше тиснув на них Ярий, що не тільки мав у тому свій персональний інтерес, але вимагали того від нього його хлібодавці… Сьогодні з цілою певністю можна вже ствердити, що в бандерівців була домова з частиною вермахту, репрезентованою розвідною службою адмірала Канарка, до якої мав доступ Ярий».[45]

Взявши до уваги це судження, поставимо собі ще одне запитання. Щоправда, цілком риторичного характеру: звідки про ці вимоги міг знати Книш, який не мав інформаторів серед активу РП ОУН та в абвері? Можливо, дізнався вже по війні, в часи написання цих споминів, але це – не більш ніж припущення.

Якщо описати її чотирма словами, то вона така: тотальне знищення українського населення.

Цитую документи в хронологічному порядку.

15 вересня 1939 p.: директива народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берїї керівникам каральних органів УРСР та Білоруської PCP наказувала, зокрема:

– «негайно зайняти всі державні архіви, в першу чергу архів жандармерії і філіалів 2 Відділу Генштабу (експозитури, пляцувок – органів розвідки)»;

– арештувати «найбільш реакційних представників урядових адміністрацій… керівників контрреволюційних партій» – польських, білоруських та українських. До останніх було віднесено УДО, ОУН, Українську соціалістично-радикальну партію та Фронт національної єдності;

– «зайняти тюрми, перевірити весь склад ув'язнених. Усіх арештованих за революційну та іншу антиурядову роботу звільнити, використавши ці заходи для вербування агентури і проведення політроботи серед населення»;

– «одночасно…розгорнути слідство ув'язнених з метою викриття підпільних кір (контрреволюційних. – Д. Я.) організацій, груп та осіб, які мають за мету проведення диверсій, терору, повстанського та кір саботажу. Осіб, викритих слідством в організації політичних ексцесів та відкритих кір виступів, заарештовувати негайно».

За циркулярами настали дії. Галичину накрила хвиля арештів ні в чому не повинних людей. Станом на 28 вересня за ґратами опинилося 821 особа![46] Наголошую: йдеться про 11 (!) день окупації! І це – дані тільки по одному документу!

З квітня 1940 p.: наказ наркома держбезпеки Меркулова: «особливу увагу… звернути на необхідність організації роботи з негайного встановлення та вилучення активних учасників антирадянського підпілля, які перебувають на нелегальному становищі».

Оцінюючи значення цього наказу для всіх подальших подій, акцентуємо увагу на тому, що такого роду захід – це принципово новий досвід для націоналістів. На відміну від попередніх часів, коли польська влада арештовувала націоналістів за приналежність до заборонених організацій або за конкретні кримінальні дії, то чекісти заходилися арештовувати людей, які ще нічого не зробили, але, на думку чекістів, МОГЛИ ЩОСЬ ДЕСЬ КОЛИСЬ зробити такого, що не подобалося новим окупантам!

10 квітня: нарком держбезпеки Мешик: «пропоную посилити по виявленню членів ОУН, що знаходяться на нелегальному становищі… Для цього використовувати оперативні бригади НКВС», про результати «доповідати щоденно спеціальними записками».

Друга половина квітня: Мешик порушує клопотання перед керівництвом УРСР про запровадження інституту заручництва та здійснення масових депортацій місцевого населення:

– «розповсюдити закон про зрадників Батьківщини на учасників антирадянських організацій, які знаходяться на нелегальному становищі в західних областях УРСР, Чернівецькій та Ізмаїльській областях УРСР»;

– «сім'ї нелегалів згідно із зазначеним законом репресувати, майно конфіскувати»;

– «…здійснити виселення кулаків (які в цьому документі трактуються як «основна база ОУН». – Д. Я.) у віддалені райони СРСР, а майно їх передати колгоспам».

Директиви про посилення боротьби з націоналістичним підпіллям йдуть безперервним потоком. Наприклад, 28, 29 квітня. 17 травня всі такі директиви вимагають: «посилити діяльність», «негайно заарештовувати», «практикувати зйомку оунівців-бідняків», «скласти плани агентурно-оперативних заходів», виселяти у віддалені райони без сокір, пил та «інших побутових цінностей», вивозити духовенство, родичів націоналістів, засуджувати їх у судовому та позасудовому порядку.

Державотворча діяльність катів українського народу набула такого розмаху та розголосу, що в справу мусило втрутитися вище керівництво СРСР безпосередньо. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про боротьбу з ОУН у західних областях УРСР від 14 травня констатувала «посилення активності контрреволюційної «Організації українських націоналістів», зажадала від НКВС та НКДБ «посилити агентурно-оперативну роботу», «спрямувати на допомогу своїм місцевим у західних областях оперативних працівників» НКВС та НКДБ УРСР, «розквартирувати війська НКВС окремими підрозділами в