Читати книгу - "раКУРС"

— То зовсім інше.

— Облишмо цю тему, — пропоную я. — Іноді ситуацію треба просто відпустити, щоб вона розв’язалася.

— Не впевнена в цьому, — сумно каже Люба й просить провести її додому.

— Може, ще погуляємо?

— Мені завтра вночі на роботу, удень хочу попрати. А коли тобі на зміну? Завтра? — питає вона.

— Ні, — кажу я.

Я не збрехав їй, просто промовчав про те, що з роботи вже звільнився.

На зустріч Сашко прийшов з якимось незнайомцем.

— Знайомся, це Андрій, — сказав він, — вони стоять у нашому аеропорту.

— Еліна, — подала я йому руку, і юнак її потиснув.

Ми сіли на літньому майданчику в кав’ярні, де вдень зазвичай було мало відвідувачів. Замовили каву та круасани, і, поки чекали замовлення, я поцікавилася, чи не боїться Андрій приїжджати в місто.

— Та поки що їздимо по кілька осіб і все нормально. ДАІшники тримаються на своїх місцях, потрошку «доять» водіїв, мусорня стоїть неподалік від сепаратистських блокпостів, от лише не можу спокійно дивитися на ті ганчірки, що розвісили замість українських прапорів, — сказав Андрій. — Як побачу, одразу руки чешуться, щоб зірвати.

— А ніз-з-я! — засміялась я.

Ми попили каву, трохи потеревенили, ми з Андрієм обмінялися телефонами, і він побіг у справах.

— Чула про арешти, які почалися? — стишеним голосом запитав Сашко.

— Так. Кажуть, що по блокпостах роздають списки прихильників єдиної України.

— І це, на жаль, правда. Є ще неприємна новина.

— Кажи вже, не тягни кота за хвіст.

— Уночі арештували керівника Луганського осередку «Правого сектора». Тобі треба подбати про свою безпеку.

— Почалося! — зітхнула я. Трохи подумавши, сказала: — Я не буду нікуди тікати з міста. Це моє місто. Крапка.

— І готова щось корисне зробити для нього? — Сашко уважно дивиться на мене.

Я так і знала, що він приїхав у місто не просто так. Відчула відразу, що зараз щось видасть вагоме.

— Звичайно! — сказала я. — Що ти пропонуєш?

Сашко злегка нахиляє голову й боковим зором дивиться, чи немає поруч зайвих вух. Неподалік сидить молода мама з дівчинкою років семи, вони їдять морозиво. Ще один чоловік п’є газовану воду, і більше нікого.

— Перше завдання таке: потрібна кров, півлітра, група третя, резус «мінус». Зможеш зробити? Потрібно терміново.

— Так, зможу, — упевнено відповіла я.

Таке завдання мені здалося трохи дивним. Можливо, це була перевірка? Я не знала, але мала це виконати. На роботі зробити забір крові було надто ризиковано. У такий час ми багато чого не знаємо одне про одного, і я не була впевнена у своїх колегах. Із них я могла довіритися лише Наталці, яка, як і я, була членом «Правого сектора». Ми вирішили, що зробимо забір крові вдома. Донора шукати нам не потрібно: у мене необхідна група крові. Я навіть подумала, що Сашко спеціально назвав саме таку групу крові, бо знав мою й вирішив таким чином мене перевірити. Хоч би там як, я прийшла до Наталки зі шприцами та скляними банками з-під соку. Наталя брала в мене кров, і ми її одразу пакували в стерильні банки й обкладали кубиками льоду з холодильника. Коли все було готово, одразу подзвонила Сашкові, він приїхав і забрав кров.

— Зустрінемось о шостій вечора на старому місці, — сказав він мені стиха в коридорі.

До вечора я не знаходила собі місця. Обдумувала все до дрібниць. Було зрозуміло, що планується якась підпільна робота, і я була готова до неї. Дуже кортіло спитати, чи насправді хтось потребував крові, чи то була лише перевірка.

Мені було не шкода тих півлітра, бо я майже не відчула нічого, окрім легкого миттєвого кружляння предметів навколо себе, але розуміла, що ставити зайві запитання не маю права.

Прийшла на місце зустрічі раніше на чверть години, і, поки прийшов Сашко, мій шлунок був схожий на акваріум: у ньому булькав десь літр випитої мною газованої води. Він не питав, де я взяла кров, лише сказав скромне «спасибі».

— ГУР[3] планує створити мережу розвідувально-диверсійних груп, — Сашко одразу ошелешив мене заявою. — Бажаєш приєднатися?

— Міг би й не питати, — відповіла я, ледь стримуючи хвилювання.

— Тоді тобі потрібно подбати про безпеку дітей та рідних.

— Батьки нікуди не збираються виїжджати, із Солею поговорю, дітей вивезу в безпечне місце.

— Як тільки діти будуть вивезені, одразу телефонуй. Група з п’яти осіб уже є, — сказав він майже пошепки.

— Я буду шостою?