Читати книгу - "Дожити до весни"

Ще встигла побачити його тільце й почути його крик. Відзначила, що він такий самий червоний, як я. Здивувалася, що в такої маленької людинки може бути такий сильний і вимогливий голос. Це була єдина наша зустріч. Більше ми з ним не зустрічалися.

Наступного дня до Даніеля прийшов трохи дивнуватий чоловік. Мав довге руде волосся, довгий ніс і довгі тонкі пальці. Сказав, що він від графині де Бурмон, учитель музики її сина. Оглядав мене, як лікар хворого: промацував, постукував, зазирав крізь ефи, смикав за струни. А потім кудись поніс. Невже Даніель продав мене? Але чому? Чому?!

Мій Дані!.. Мій дорогий Дані… Як мені стало самотньо й страшно без тебе…

Світ ніби перекрутився, беркицьнувся через голову та й повернувся до мене іншим боком. Здавалося, із королівства Любові я несподівано потрапила до царства Страждань. Все, що відбувалося у моєму житті далі, не викликало бажання ні відкривати душу, ні взагалі озиватися.

«Довгий» чоловік приніс мене до просторої зали з художньою ліпниною на стелі та стінах, із лампами у позолочених канделябрах, із розкішними меблями, обтягнутими дорогим оксамитом, мода на який уже розповсюджувалася із Франції на всю Європу. Під вікном – старовинне бюрко (чи не зі спадщини котрогось із Людовиків?), на столі – велика єгипетська ваза з розкішними лілеями. А повітря наелектризоване – аж потріскує, як перед грозою. Здається, ще мить – і його розпанахає блискавка, зі стелі гримне грім і холодна потужна злива обрушиться на голову нещасного вчителя музики, а заодно й на мене.

Опецькуватий хлопчина років десяти тупав ногами у білих панчохах та бордових штанцях і не хотів навіть дивитися на мене. Його мама, мадам Бурмон, яка вважала себе великою шанувальницею мистецтва, вибрала особливий і, на її думку, дуже аристократичний спосіб покарання свого єдиного чада за непослух – гру на скрипці. Що більшою була провина графського нащадка – то довше він мусив водити смичком. Не дивно, що дві мої попередниці вже упокоїлися на смітнику із переламаними деками та порваними струнами, а вчитель-скрипаль став для малого найбільшим ворогом.

Мене юний Бурмон, якого природа обділила музикальним слухом, поламати не смів, принаймні попервах – його попередили, що червона скрипка особлива і що за неї заплачено великі гроші, а гроші були єдиним, до чого він ставився з повагою. Проте й полюбити свою покару вередливий хлопчисько не міг. Цілий тиждень ми змушені були терпіти одне одного.

За тиждень до графського маєтку прибився гурт ромів. У двір його, звісно ж, не впустили, тож обслуга висипала за ворота, перед якими вже зібралося кілька десятків роззяв. Циганки в яскравих спідницях весело танцювали під бубон і ворожили всім охочим по руках. Одна з них узялася передбачити долю і юному нащадкові Бурмонів. Напророкувала малому золоті гори та молочні ріки, королівський трон і необмежену свободу дій, словом, усе те, що йому й хотілося почути, а тоді стала вимагати плату за свою ворожбу. Він не вигадав нічого кращого, як розплатитися скрипкою.

Кілька років я мандрувала із циганським табором. Побувала в Італії, Іспанії, Німеччині. Але так і не полюбила скрипаля. Був він гарячим і пристрасним, відважним і ризиковим, але хитрим і зрадливим. За зраду й поквитався: його вбила кохана, а потім і собі вкоротила віку.

Табір повернувся до Франції і почав мандрувати портовими містами – у них скупчилося багато військових, які вирушали до Африки. У порту Ла-Рошель мене обміняли на морського ножа. Так я опинилася в десантній експедиції, яка пливла підкоряти Алжир. Молодий офіцер, який віддав за мене свого кортика, так і не встиг почути мій голос. У горах Кабілії він потрапив до рук берберських партизанів, які чинили шалений опір французам. Його вони стратили, а мене просто викинули. Немилосердне африканське сонце розпікало моє тіло на валуні, немов на гарячій сковорідці. Але, на щастя, пролежала так недовго – алжирським партизанам на п’яти наступав інший загін французьких вояків. Один із молодих офіцерів і врятував мене.

Після поранення Андре повернувся до Парижа. Якось до нього звернувся колишній однополчанин і сказав, що він лікується у клініці, лікар якої дуже просить показати йому скрипку, привезену з Алжиру. Він нібито давно розшукує якусь червону скрипку, що належала його синові Даніелеві.

Жозеф Паскаль упізнав мене. Упізнав і так розхвилювався, що аж заплакав. Він пообіцяв Андре чималі гроші за мене. Та я не відчувала великої радості від того викупу, взагалі не відчувала радості. Батько Даніеля колись ненавидів мене, тож я не знала, навіщо я йому і чого від нього можна сподіватися.

Перед очима біло-біло. Але це не сніг. Білі бинти, біла постіль, біла стеля, білі стіни… Тільки маленький круглий радіоприймач праворуч – чорний, ніби чорне збитошне котеня, що вискочило на тумбочку, згорнулося калачиком і тихесенько нявчить. Нявчання змінюється ледь-ледь чутною мелодією.

«Антоніо Вівальді, концерт №1, «Весна», – впізнала Анна. Треба трохи підсилити звук.

Еге, підсилиш тут. Ліва рука – як гиря стокілограмова: не те що підняти, навіть ворухнути нею важко. Виявляється, нещасну лівицю не лише загіпсовано, а ще й міцно прив’язано до тулуба. Долоню також забинтовано – так, що жодного пальця на ній не видно.

Жінка на сусідньому ліжку помітила Аннин порух, пришкутильгала на милицях, крутнула коліщатко на