Читати книгу - "Спляча красуня"

В Росії взагалі, людське життя ніколи не надто шанували – вбити когось чи самому загинути, завжди було там простою справою, як стакан горілки. Але підвладні Кольцова, навіть за російськими мірками, були винятково безжальними людьми. Завербовані з ветеранів різних бригад, вони вже встигли переконатися, що людина – всього лиш скотина, яка ховається під різними масками, і що вона заслуговує жити доти, допоки може без вагань атакувати й вбивати першою. Вони визнавали тільки три правила: ніколи не довіряти, ніколи не просити, ніколи не боятися.

Люди Кольцова відрізнялися від різноманітних амбалів, що качалися в придорожніх тренувальних залах, тим самим, чим за совіцьких часів підрозділи спецназу відрізнялися від звичайного гарматного м’яса. Одним з традиційних способів, яким у Лішнєва екзаменували кандидата до служби, була, як хлопці Скребеца називали “руська загадка”. Він полягав у тому, що кандидатові несподівано кидали в обличчя вагітну кішку. Кандидат повинен був схопити її на льоту за шию, так щоб не дати себе подряпати, й тримаючи однією рукою, другою якомога швидше дістати ніж, розпороти кішці живіт і полічити, скільки в неї кошенят.

На виправдання чесняків можна сказати тільки те, що навіть в найгірших снах вони не сподівалися зустрітися з таким противником. Пильнувати могили доручали далеко не найкращим. Їхнім завданням було відлякувати від свіжої могили гієн – покидьків з самого дна життя, які намагалися злитися з темрявою і ніколи на нікого не нападали, хіба що доведені до відчаю, потрапивши в пастку. В боротьбі з гієнами вистарчало імені Скребеца. Досі ще ніколи не траплялося, щоб хтось нападав на блокпост, який пильнував спокій полеглих і цей факт дозволяв вартовим забути про будь-яку пильність. Парадоксально, новина, підкинена цього вечора товаришами, що десь поблизу знаходиться сам полковник Ступак, полегшила нападникам завдання, спонукавши чесняків пройтися час від часу, для видимості, навколо насипаної на вершині могили та свого намету. Людям Кольцова було б трохи важче, якби вартові не виходили з нього, як завжди покладаючись на звичайний детектор маси, який був у них на оснащенні.

Цей детектор здалека попереджав про кожну людину, яка наближалася до вершини пагорба, але тільки тоді, коли та людина не мала при собі передавача, що дезорієнтував апаратуру. Звичайно, важко собі уявити, щоб гієни хоча б знали про існування такої штуковини.

Людей Кольцова було четверо. П’ятий залишився у вантажівці, що стояла в хащі біля польової дороги, на кілька сотень метрів нижче. Командував добровольцями Борис, який з невідомих причин казав, називати себе Василем, а оскільки свою вимогу він підкріпляв славою виняткового забіяки, переважно, його слухалися.

Коли Перхат обмінювався люб’язностями з вартовими, Василь лежав у хащах за кілька метрів від нього. Потім стежив за ним через бінокль з ноктовізором. Був свідком довгої розмови з Жаклін, але не знаючи мови, не міг нічого зрозуміти. Міркував навіть, чи не вбити їх, але це могло привернути чиюсь увагу. Зрештою, вирішив почекати, поки вони підуть собі. Як тільки вони вирушили вниз, дав сигнал розпочинати операцію.

Тепер Василь витирав рясний піт, що тік йому з чола. Піт лився внаслідок накидок з фольги, напилених жовто-зеленою, матовою субстанцією, які носила вся його група. Цей костюм був винятково незручний, але людина одягнена в нього практично зникала з екранів детекторів інфрачервоного випромінювання, а на радарах виглядала як блідий, ледь помітний привид.

Приглушеним голосом вигадливо відчитав одного зі своїх підлеглих – того, який вбив другого вартового. Удар лопатки схибив на кілька міліметрів, жертва повинна була померти відразу і тихо. Вони порозмовляють про це після операції. Тим часом облаяний з одним зі своїх товаришів, виконуючи наказ Василя, скинули накидки й підперезалися пасками, знятими з вбитих. В них знаходилися невеличкі, виконані з чорного пластику, коробочки, які поєднували в собі функції пейджера і радіомаяка.

З цієї миті на супутниках це виглядало так, ніби вартові раптово залишили блокпост і спустилися з пагорба в бік протилежний до паркінгу, до вантажівки, що там стояла. Повернулися вони звідти, тягнучи кольоровий, пластиковий контейнер, позначений блакитними символами фірми Sendai. Цей шлях підлеглі Василя повторили ще двічі, несучи наступні контейнери. Тоді всілися біля намету, в якому два інших добровольці взялися монтувати частини, які по черзі виймали зі скринь. З першої дістали фрагменти підставки, які після того, як їх зложили, утворили високу по пояс триногу, з масивною головкою, яку можна було обертати в усі боки й вигнутим упором для стрільця. З другої -- корпус скорострільної гармати, з прикріпленим і вже зафіксованим тубусом лазерного прицілу. В третій скрині містилися боєприпаси, зчеплені в одну довгу стрічку.

За пів години до світанку гармата була готова і чекала на відповідний момент, коли Василь накаже винести її та встановити на вершині могили. Один з людей Кольцова вперся плечем в зроблену під дерево обшивку прикладу і задоволений немов дитина в парку розваг, тішився легкістю, з якою дула гармати, навіть з виключеним автоматичним підсиленням, блискавично перемикатися з однієї позиції на іншу.

*

З віддалі наростав шум моторів, ріс, посилювався, аж нарешті після довгих кільканадцяти секунд, дійшов до критичної точки й почав віддалятися. Дорогою біля паркінгу проходила перша цього дня група. На слух, п’ять вантажівок і дві легкові машини з конвоєм. Поспішали, щоб не застрягнути в заторі перед Чортовим Віражем. Доволі розумно.

Цей звук і сонце, яке просочувалося крізь передню шибку вантажівки, переконали Перхата, що подальше намагання заснути вже не має сенсу. Він піднявся зі своєї вузької постелі за кріслами, весь задерев’янілий, немов до м’язів йому налили олова, а голову підступно замінили гарматною кулею. З машини Жаклін він непомітно виліз ще до світанку і сам не знав з якої причини – щоб дотриматись правил пристойності, з бажання вберегти її від пліток чи зі страху, що коли вранці, вже цілком твереза, вона побачить його біля себе, то не буде такою милою, як попереднього вечора.

Вєнічка спав навзнак, з розкинутими широко руками, як пан, і Перхат, побачивши його, не витримав