Читати книгу - "Коли курява спаде"

У долині падали люди.

Один чоловік, за ним — інший, коли падали, розмахували руками, а потім відкривали роти й гризли землю. Вони обидва повернулися й поповзли з гори вниз. У цей момент ще один чоловік упав, із його рук вилетіла рушниця й полетіла десь далеко. Я не стримався й вигукнув:

— Підбери свою рушницю, дурню, йди підбери свою рушницю!

Однак він лежав там нерухомо, зовсім не слухаючи мого наказу. Я подумав, що він слухається тільки наказів мого старшого брата, адже в майбутньому саме він, а не я, мав стати туси, тож усі ці вояки були його, а не мої. Тоді моє серце сповнилося смутку. Брат виявляв надзвичайну хоробрість, постійно кидаючись в атаку попереду всіх. Він біг боком, піднявши рушницю, і його срібний амулет виблискував на сонці. Коли він підняв свою рушницю, з дерева злетів чоловік, розправивши плечі, мов птаха, й бухнувся в обійми землі. Я в піднесенні вигукнув: «Убив! Убив!» Однак було таке відчуття, що це мій старший брат порішив мене самого. Туси Мерці саме переживав за свого іншого сина. Побачивши, що я розкричався, тримаючи бінокль у руках, він нетерпляче махнув рукою:

— Покличте когось, щоб відвели його в кімнату. Я й то не зміг нічого побачити, хіба це вдалося зробити дурню?

Мені хотілось повідомити йому, що я можу бачити все, і не тільки сьогодні, але й те, що буде завтра. Такі слова вже крутились у мене на кінчику язика, однак я не наважувався їх сказати, адже дійсно не знав, що ж я такого побачив про завтра. У цей час наші люди вже зайняли найближчу до них мету і, подолавши гірський хребет, пішли атакувати наступну гірську ущелину.

Увечері бій припинився. Від туси Вангбо прибув посильний із людським вухом, у якому була величезна срібна сережка. Коли підняли ряднину, якою це вухо було прикрите, воно підстрибнуло на тарелі й сережка дзвінко брязнула об нього.

— Заколотник ще не вмер, — сказав батько.

— Убий мене! — вигукнув посильний.

Батько сказав: ти що, хочеш змусити мене почепити на себе тягар дурної слави?

— Ти вже почепив його, адже запросив китайців на поміч у війні і таким чином порушив загальноприйняті правила. Думаєш, після цього ще зажити собі доброї слави? — сказав посильний. — Хіба матиме якесь значення смерть одного посильного у порівнянні з тим, що чужаків запросили для вирішення сварки в родині?

Дійсно, у наших місцях, коли укладається шлюб, дивляться, яких кісток обранець чи обраниця. Тому всі туси між собою — родичі. А декілька шлюбів створюють багатошарові родинні відносини. Родини туси Мерці й туси Вангбо не були винятками. Ми були з ними родичами по материній лінії, а також двоюрідними братами по батьковій лінії. І по завершенні цієї війни ми цілком могли знову породичатись із ними через шлюб. Тож уже було важко розібратись, який вид відносин був більш справжній.

— Мені не потрібне твоє життя, — сказав батько, — але якщо вже ви вирішили обманути мене з допомогою цього вуха, я також відріжу в тебе одне вухо, щоб ти зрозумів, як повинен слуга розмовляти із туси.

У світлі вогню блиснув холодним світлом кинджал і на землю впало вухо; його заліпило болотом.

У цей час із затінку вийшов уповноважений Хуан і сказав до посильного, який втратив одне вухо:

— Я — та людина, якій ваш туси надіслав чоботи. Повертайся й скажи йому, що пара чобіт туси не зможе винести звідси мене, посланця поважного провінційного уряду. Нехай він повчиться в туси Мерці підтримувати й любити уряд і до опівночі пришле голову того чоловіка, інакше я надішлю йому якусь швидшу річ.

Той чоловік дуже повільно підібрав із землі своє вухо, дмухнув на порох на ньому й тільки після цього вклонився й пішов.

І дійсно, старості-заколотнику відрізали голову. Туси Вангбо навіть заявив, що оскільки він програв битву, то має намір подарувати ділянку землі, вдвічі більшу за ту, на якій було розташоване бунтівне поселення, у якості компенсації.

У нічному повітрі відразу ж зазвучали переможні вигуки. Запалало вогнище, один за одним були відкриті глеки з чангом, люди оточили їх і ватру й почали танцювати. А я, дивлячись на серпик щербатого місяця крайнеба, згадував дівчину Дролму, яка залишилась у замку. Я згадував її запах, її руки, її груди.

У той час мій старший брат, герой цієї битви, розкривши обійми, приєднався до хороводу, що кружив у місячному сяйві. Ритм танку дедалі прискорювався, коло ставало все меншим і дуже швидко настала кульмінація. Дівчина, яку старший брат потягнув за руку, гостро скрикнула. Однак її голос був дещо штучним, бо вона, напевне, хотіла, щоб усі дізналися, яка честь і радість їй випали — танцювати з таким видатним героєм. Люди привітали брата радісними окликами. Його обличчя було більш зворушеним, ніж звичайно, і, очевидно, більш розпашілим та світилось у відблисках ватри.

А в розташованому позаду танцювального майданчика будиночку, поряд із тілами двох загиблих плакали їхні родичі.

Інші тіла супротивників усе ще лежали