Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Приїхавши у Тихий Яр, Петро чесно розповів усі подробиці цієї трагедії хрещеникам і Воробенкам, розуміючи, що має бути відвертим, бо мусить просити подружжя про послугу. Усі четверо вжахнулися. Особливо моторошно стало Ярині, і вона в сум’ятті вийшла з хати.
Петро за хрещеницею не пішов – він ще встигне її втішити, а зараз важливіше було поговорити зі Степаном. Набравшись духу, він уже розкрив рота, коли озвалася Уляна.
– Степане, ми з тобою що вирішили? Так чого ти сидиш? Піди, дожени її і скажи, що ми з тобою хочемо, щоб вона жила у нас! – наказала Уляна. – У тебе це краще вийде, ніж у мене. – Так! – зухвало вигукнула вона, повертаючись до сторопілого Петра, коли Степан побіг слідом за Яриною. – Ми вже давно вирішили, що не віддамо Яринку дідові. Якщо люди не цінують, що їм Господь дітей посилає, тож нехай сидять самі, як сичі. А в нас їй добре!
Ярина вийшла за ворота і стояла, не знаючи, куди подітися. У неї в голові не вкладався жорстокий учинок діда. «Хоч вони обоє й намагалися нас убити, хоч і скоїли гріх, але нехай Бог був би їм суддею», – думала вона.
– Яриночко!
Дівчина озирнулася – до неї підходив Степан. Він із тривогою поглянув на її сумне обличчя, трохи помовчав, а потім запитав:
– Ти, напевно, тепер повернешся до діда?
– Доведеться повертатися, дядечку. Він, швидше за все, забере нас із Яремою. І якщо брат іще може відмовитися, то мені доведеться повернутися.
– А тобі самій хочеться повертатися?
– Ні, але я не можу й далі обтяжувати вас, коли вдома мені вже нічого не загрожує, – промовила Ярина.
– Яриночко, донечко, що ти за дурниці говориш?! Чим ти нас обтяжуєш? Я тебе Христом Богом прошу – не повертайся до діда! Краще залишайся жити з нами. Подумай, що за життя у тебе буде з такою жорстокою людиною, хоч він тобі й рідний дід? А для нас з Уляною ти дочкою стала, такою, про яку ми завжди мріяли, – із хвилюванням говорив Степан. – І твій хрещений не стане заперечувати! Зважуйся, Яриночко!
Ярина подивилася Степанові в очі – у них було стільки любові й тепла, що в неї сльози на очі навернулися.
– Дядечку, так я справді вам потрібна і не заважатиму? – запитала вона, усе ще не вірячи його словам.
Замість відповіді Степан поривчасто обняв її, а Яринка притулилася до нього, наче до рідного батька.
– Звичайно потрібна, донечко, – промовив він, цілуючи її в маківку. – Ходімо! Чого тут стояти?! Скажемо Петрові, що ти не проти залишитися в нас.
Про це своє перше самостійне рішення Яринка ніколи не пошкодувала. А коли Олена дізналася, що її подружка залишиться у зимівнику назавжди, то і зраділа, і пошкодувала її. Адже дівчина розуміла, що тут вони можуть досидітися в дівках до сивих кіс, бо де в степах знайти нареченого, коли на багато миль навколо з женихів лише дід Лаврін, та й той старий?! Проте дівчина промовчала, знаючи гордовитий норов Яринки і не бажаючи з нею сваритися.
Щоправда, згодом Олена почала помічати, що її старші брати Ілля та Кирило все частіше трапляються їм із Яриною на шляху. При цьому обидва намагаються привернути Яринчину увагу. Олена зрозуміла, що братам подобається її подружка, і з одного боку, щиро пораділа за неї, а з другого, їй стало сумно – а де ж її кохання? Але з кожним днем вони вчотирьох охочіше проводили час разом, що вносило приємну різноманітність у їхнє рутинне життя – юність і жага веселощів брали своє.
Однак це насторожило Степана – він був ще не готовий сприйняти, що названа дочка, виявляється, підростає і перетворюється на красуню-дівчину, яка має право на чоловічу увагу. І Степан навіть почав підглядати за ними, але коли переконався, що нічого поганого в їхніх посиденьках немає, заспокоївся.
Яринка остаточно вписалася в степове життя – її більше не бентежило усамітнення зимівника, менше гнітила розлука з братом і хрещеним. Часто Степан брав її з собою, коли об’їжджав свою пасіку або вигони, де паслася їхня з Миськом худоба. Яринці подобалися ці поїздки – її вражав дикий степ. Верхи на Промінчику дівчина піднімалася на високі, бозна-коли і ким насипані кургани і з їхніх вершин оглядала безкраїй жовтувато-зелений степ із манливими блакитними далями, який ряснів різнобарвними плямами квітучих трав та сріблився ковилою, вдихала розпечене повітря, просякнуте ароматами полину. А в недосяжній блакиті над усім цим буянням велично ширяли степові орли і луні у пошуках здобичі. Часто самотність степу порушували жваві стада сайгаків або тарпанів. Особливо кумедними Ярині здавалися сайгаки – ніс у цих кіз нагадував роздутий хоботок із округлими ніздрями, і тому їхні морди здавалися горбатими. І через такі мордочки сайгаки паслися задкуючи. Зустрівши стадо тих або тих, Степан завжди когось підстрелював – м’ясо цих тварин було дуже смачним. Але особливо лютував Воробенко на жеребців тарпанів, безжально їх відстрілюючи, – тарпани частенько нападали на домашніх жеребців, загризали їх і відводили в степ усіх кобил.
А ще Яринці подобалося їздити до Лавріна в його самітницький бурдюг. Хоча, уперше побачивши це житло, вона була вражена – старий викопав у землі яму,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярино, вогнику мій», після закриття браузера.