Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

Наша поява не збентежила молодого індіанця. Він був спокійний і стриманий, наче давно чекав на нас. Та, звісно, Пауел не міг знати, що ми приїдемо вдвох. Ми причалили, він схопив човна за ніс, притягнув до берега і з ввічливістю взірцевого джентльмена допоміг нам висадитися.

– Ласкаво прошу! – промовив він і, глянувши на Вірджинію, додав: – Сподіваюся, сеньйорита видужала?.. А щодо вас, сеньйоре, годі й говорити: раз ви зуміли гребти проти течії, значить, ви цілком здорові!

Слова «сеньйор» і «сеньйорита» свідчили про сліди іспанського впливу, що збереглися від давніх відносин між семінолами й іспанцями. І на нашому новому знайомому були речі, які носять в Андалузії, – срібний хрест на шиї, яскраво-червоний шовковий пояс і довгий трикутний клинок за поясом. Навіть ландшафт нагадував іспанський: тут були безладно висаджені рослини – китайські апельсини, чудові дерева папаї, стручковий перець і томати. Усе це притаманно для садиб іспанських колоністів. Архітектура будинку була в кастильському стилі. І різьба на ньому була не індіанська.

– Це ваш будинок? – запитав я, зніяковівши.

Річ у тім, що він вітав нас як господар, але я не бачив жодної хатини. Його відповідь заспокоїла мене. Він сказав, що це його будинок, точніше, будинок його матері. Батько його вже давно помер, і вони жили втрьох – мати, сестра і він.

– А це хто? – запитав я, вказуючи на працівників.

– Це наші раби, – відповів він із посмішкою. – Бачите, ми, індіанці, поступово долучаємося до цивілізації.

– Але ж не всі вони негри! Я помітив тут і індіанців. Невже вони теж раби?

– Так, як і решта інших. Бачу, вас це дивує? Це індіанці не з нашого племені. Наш народ колись підкорив плем’я ямасі, і багато полонених залишилися у нас рабами.

Ми підійшли до будинку. Мати юнака, чистокровна індіанка, зустріла нас на порозі, одягнена в національне індіанське вбрання. Мабуть, замолоду вона була красунею і справила на нас дуже приємне враження. Особливо приваблювало в ній поєднання гострого розуму з ніжною материнською турботою.

Ми увійшли до будинку. Умеблювання, мисливські трофеї, кінська збруя – у всьому тут відчувався іспанський вплив. Ми побачили навіть гітару і книжки. Ці ознаки цивілізації під індіанським дахом дуже вразили нас із сестрою.

– Я такий радий, що ви приїхали! – вигукнув юнак, наче щось пригадавши. – Ваші мокасини вже готові… Де вони, мамо?.. А де Маюмі?

Він наче озвучив мої думки.

– А хто така Маюмі? – пошепки запитала мене Вірджинія.

– Дівчина-індіанка. Здається, це його сестра. А ось і вона сама!

Крихітна ніжка у вишитих мокасинах, стрункий гнучкий стан, бронзове обличчя з прозорою шкірою, рум’яні щоки, червоні губи, чорні очі, відтінені довгими, заломленими вгору віями, густі брови і прекрасне чорне волосся…

Уявіть лишень дівчину, вдягнену з такою вишуканістю, на яку тільки здатна індіанська винахідливість, уявіть її ходу, яка може суперничати з невловимою грацією арабської конячки, – і ви матимете віддалене уявлення про Маюмі.

Бідне моє серце! Це була вона – моя лісова німфа!

Мені не хотілося йти з цього гостинного будинку, але сестрі було неспокійно. Її наче переслідував спогад про страшну подію.

Ми з годину посиділи в гостях. За цей короткий час я став чоловіком. Коли змахнув веслами, повертаючи додому, то відчув, що моє серце залишилося на цьому березі…

Мені дуже хотілося ще раз побувати в індіанців, і я задовольнив своє бажання. Я взагалі жив як мені бажалося і користувався необмеженою свободою. Батько й мати не втручалися в мої справи, ніхто не цікавився, де я так довго вештаюсь. Усі вважали, що я полюю. Підтвердженням цьому служили рушниця і собаки, що завжди супроводжували мене, і дичина, яку я приносив додому.

Під час полювання мене заносило лише в один бік – неважко здогадатися який. Я переправлявся через велику річку. Знову і знову кіль мого човна розтинав води маленької річки, її притоки.

Невдовзі я знав кожне дерево на тому березі. Наше знайомство з молодим Пауелом поступово переросло в міцну дружбу. Ми зустрічалися чи не щодня на озері або в лісі, разом полювали і підстрелили чимало оленів та диких індичок. Мій друг був досвідченим мисливцем, і я дізнався від нього багато лісових таємниць. Утім, віднедавна полювання вже не так мене приваблювало.

Я чекав на час, коли воно завершувалося. Дорогою додому обов’язково заходив до індіанців і випивав у них із посудини, зробленої з пляшкового гарбуза, кілька ковтків підсолодженого медом конте. Цей напій здавався мені навіть солодшим за усмішку тієї, яка мені його підносила, – Маюмі!

Дуже швидко спливли кілька тижнів. Для мене вони минули, наче уві сні. Нічого приємнішого в подальшому своєму житті я не відчував. Слава і влада приносять задоволення, і тільки любов дарує блаженство – найчистіше і найсолодше відчуття.

Вірджинія часто просилась на такі прогулянки дикими лісами. Вона полюбила ліс і говорила, що отримує неймовірну втіху, блукаючи зеленими хащами. Часом мені дуже хотілось піти самому, та в мене не ставало духу їй відмовити. Вона прикипіла до Маюмі, і в цьому не було нічого дивного.

Маюмі теж полюбила сестру, хоча дівчата були геть не схожі: ні зовні, ні характерами. Вірджинія була білявка із золотистими кучериками, Маюмі – смаглявка з чорними прямими косами. Сестра була боязка, мов голубка; індіанка – смілива, як сокіл. Утім, можливо саме такий контраст зміцнив їхню дружбу. Так часто трапляється в житті.

У моєму ставленні до обох дівчат не було жодної логіки. Я любив сестру за її м’якість і ніжність, а Маюмі приваблювала мене своєю зухвалою відвагою. Звичайно, ці почуття були різні, такі ж різні, як і ті, хто їх викликав.

Поки ми з Пауелом полювали, наші сестри залишалися вдома або гуляли в полі, в гаю або в саду. Вони гралися, співали і читали. Маюмі, незважаючи на свій одяг, зовсім не була дикункою. У неї були книги і гітара (точніше, щось на зразок мандоліни), що залишилася після відходу іспанців. Маюмі вміла читати і грала на інструменті. За своїм розумом вона була б гідною подругою навіть для дочки гордого Рендольфа. Молодий Пауел здобув освіту, не згіршу за мою, якщо не кращу. Їхній тато як слід виконав свій батьківський обов’язок.

Нам із Вірджинією гадки не спадало про якусь нерівність між нами. Ми прагнули дружби з молодими індіанцями. Ми були дуже юні, щоб мати хоч якесь уявлення про кастові